Тигролови

Вiн почав розумiти, що таке втома. Досi нiколи ii не знав, бувши живучим i витривалим на диво. Спочатку вiн не думав про iжу. Потiм прийшов голод. Раптовий i лютий, вiн вимагав удоволення, вiн вимагав за сьогоднi i за пропущенi днi. Зараз думалось, що це найпростiша рiч в такiм дивнiм i буйнiм царствi рослин i звiрин, риб i птахiв. Потiм закрався острах. Вiн не мiг знайти нiчого такого, що можна було б з’iсти, проглинути. Тайга не давала йому нiчого. Даремно вiн нишпорив з пильнiстю вченого i з вiдчаем голодного. Нi ягоди, нi якогось овоча, крiм гадючих грибiв, нiчого такого, про що вiн читав, як про звичайнi речi в лiсах.

Ба, був ще не час.

Могутнi сплетiння винограду не могли йому дати й одного грона. Нiякоi риби в струмках, нiякого звiра, нiяких пташок у тих нетрях. Скiльки вiн iшов – жодноi живоi iстоти вiн не бачив, тiльки iнодi гадюка шелесне з осяяного сонцем гниляка чи каменя. І все. Де ж вiн, той дивний та ще й екзотичний тваринний i пташиний свiт тут? Пустеля! Мовчазна, зелена пустеля. Проте вiн же сполохав раз уночi якусь тварину.

Значить, вона е. Але… чим вiн ii добув би, коли б i здибав? Зi ста шансiв дев’яносто дев’ять було за те, що його самого заполювало б таке страхiття. Проте страх до нього не доходив, просто не доходив до свiдомостi. Вiн вирвав з землi навмання якесь корiння й гриз, гриз i спльовував. А раз погриз i проглинув щось таке, що йому в очах потемнiло i тiло вкрилося холодним потом; довго блював, пив воду i знову блював, думав, що з нього всi нутрощi вискочать крiзь горлянку.

Прокляття! Проте вiдчай не брався його. Дуже-бо багато вiн перетерпiв, щоб не впадати у вiдчай. Вiн уже мав нагоду безлiч разiв умерти, i це велике щастя, що вiн iде цим зеленим, безмежним океаном. Коли б трiшки, хоч трiшки поiсти, i вiн був би щасливий! Ішов би, плив би цим морем весело i радiв би буйно, як радiе все живе на цiй землi, як тi кедри, що вигналися геть пiд хмари. Нi, вiн не впадав у вiдчай. Лише зцiплював дедалi дужче щелепи i йшов, i йшов. Його гнала вперед надзвичайна впертiсть, сто разiв випробувана i загартована мужнiсть.

Вперед, наперекiр всьому! А спокiйний його розум констатував, що все ж таки вiн гине, йде тонюсiнькою гривкою, як лезом меча, межи життям i небуттям. Один подув – i вiн звалиться в чорну безодню. Нi!!! Щось у ньому люто поривалося з самоi глибини i пiдкочувалось до горла клубком. Провiв язиком по кривавих, зашерхлих губах i, затискуючи мiж бровами посмiшку, переклав зручнiше голову. В головi паморочилось.