Тигролови

Потiм розплющив очi. Спокiйнi й яснi, вони якийсь час дивились просто себе, дивились байдуже. І враз здивувався: навпрост сидiв смугастий звiрок. Теж витрiщив очi i теж дивився на гостя пильно i з цiкавiстю. Цикнув, кивнув хвостиком. Схилив голiвку набiк i цикнув ще раз. «Не ворушиться». Тодi скiкнув униз i зашарудiв десь у бур’янi. По хвилi вискочив знову на дерево, вмостився зручно на гiлцi навпочiпки, сiв, як татарин, ще й в строкатiм халатику, – виштовхнув з рота горiшок i почав його пильно розглядати, тримаючи переднiми лапками.

Переконавшись, що горiшок путнiй, почав швидко гризти, розглядаючи тим часом гостя. Швидко-швидко точив щелепками, кумедно випльовував лушпиння i розгладжував, витирав об лапки вуса.

А на нього дивилась пара очей, здивованих i жадiбних. До горла пiдкочувалась клубком слина:

– Диви! Їсть… Стерво.

Мандрiвник помалу, тихенько звiвся. Не спускаючи очей iз звiрка, хижих, запалених раптовим вогнем лютого голоду, почав ледве помiтно пiдкрадатись. «Пiймати». Ним заволодiло непереможне бажання пiймати цей живий шматочок кровi i м’яса.

Це ж у ньому його порятунок! Поволеньки, як неживий, приплющивши очi, вiн посувався дедалi ближче, ближче… Звiрок гриз свiй горiшок i нiби не помiчав нiчого… Почав зводити руку. Ближче. Ближче… Уже лишилось тiльки рвучко зiмкнути пальцi, – як звiрка враз нiби вiтром здмухнуло. Вiн зiскочив у траву, впустивши горiшок, i подався, перелякано цикаючи. Мисливець стрибав незграбно за ним, намагаючись притоптати, привалити його травою. Звiрок добiг i гулькнув у дупло велетенськоi колоди. Сховався. Сидiв там мовчки. Мисливець почав люто бити босою ногою в колоду. Вона дуднiла гнилою порожнявою, проте не пiддавалась. Тодi вiн вхопив дебелого замашного сука i почав гатити. Проломив в однiм, проломив у другiм мiсцi – нема, в третiм – нема… Вiн навiть не помiтив, як звiрок давно вже вискочив з протилежного кiнця колоди, вигнався на височезне дерево i перелякано визирав з-за стовбура; почував себе в безпецi, але йому було страшно за домiвку. А домiвка трiщала пiд шаленими ударами, розвалювалась геть-чисто. Кинувши сук, мисливець почав мацати руками в проломинах, – либонь, прибив! Порпався в купах трухлятини. Нема! Раптом рука намацала щось. Загрiб, витяг… Горiхи! Попробував – горiхи! Цiлi. Прекраснi. Одiбранi. І як iх багато! Пхав iх у кишенi, вони висипались з дiрок. Тодi загорнув край надiрваноi поли i вибрав iх туди. Скарб! Цiлий скарб – з добру миску горiхiв. Вiн трощив iх, мов вепр, а рука мацала далi.