Тигролови

Все… А бурундучок з жалем i страхом дивився, як двоногий розбiйник грабував його комору, i не мiг зарадити. Чи думав вiн, старанно добираючи ще минулоi осенi, всiх професiйних знань докладаючи, носивши iх в защiчних мiшечках по одному та по два, що така iх доля стрiне?

А розбiйник, розтрощивши колоду, вiдiйшов геть, сiв на кедринi i смакував горiхи. Вiн iх нищив з блискавичною швидкiстю… Помiтив збоку якусь чудну рослину, вирвав, – нiби часничина. Понюхав – часничина! Покуштував. Здорово! Часничина! Вiн зсипав горiхи на купу i рачки облазив увесь бур’ян навколо.

Назбирав кiлька таких часничин. І тодi взявся до горiхiв, додаючи чудернацький часник. Чудесно! Горiхи з часником!

Вiн iв, i обдурений голод помалу вщухав. Повертався спокiй. Поверталась потроху сила. І не так вiд горiхiв, як вiд тiеi надii, вiд очевидного доказу, що ще не так кепсько.

Бурундучок наблизився до колоди, побачив зблизька, яка страшна руiна упала на його дiм, i, жалiбно цикаючи, сiв засмучений на гiлцi, повернувся до напасника: «Цик-цик-цик!» – скаржився комусь.

– Диверсiя, братку! Грабунок!..

Мандрiвниковi повернувся його добрий гумор, i вiн, дивлячись на пограбованого, спiвчував йому: «Грабунок, братку, каюсь. Але що зробиш? Могло бути гiрше, адже правда? Але знай, – з усiх злочинiв, сотворених мною за життя, – це найбiльший i за це варто прилiпити менi двадцять п’ять рокiв. А то менi прилiпили лихо його знае за що… Але це, я тобi скажу, було цiкаво! Вони мене везли, берегли як! А я взяв та й утiк! На край свiту завезли, а я взяв та й утiк! Ха-ха!.

. Стрибнув у чорну нiч, у смерть, iз скаженого поiзда. Е, це там начальник лютуе! Як вiн пiклувався про мене! Берiг! Тiльки-но зупинимося де, пiдбiгае до вiконечка та:

– Многогрешний!..

– Я…

– Звать!

– Григорiй!..

І не вберiг. Ха-ха!»

Ось так мандрiвник сидiв i в доброму гуморi розповiдав бурундуковi, як його везли етапом з Украiни на Колиму. Присудили до 25 рокiв каторги i везли десь поховати в снiги.

Потiм iз жалем подивився на те, що залишилося вiд горiхiв – на купу лушпиння, пiдтягнув мiцнiше паска, виломив палицю i бадьоро пiшов стежкою. Ще й кепкував з себе: «Вперед, Робiнзоне! Бог не без милостi, козак не без щастя».

Спустившись у падь, напився з тонюнького пiдземного струмочка, i стало зовсiм добре. В тайзi аж наче повиднiшало. Перед очима, по буйнiй яскравiй зеленi, бiгали сонячнi зайчики. Десь реготала вивiрка.