Тигролови

Ще ж було зовсiм рано, ще роса мерехтiла на травах, вилучаючи промiння, як найкоштовнiшi перлини. Десь у верховiттях кедрiв шепотiв вiтер, а внизу було тихо i затишно.

Ішов стежкою, а очi до всього додивлялися, все обмацували i шукали. Вони шукали, що б з’iсти. Інодi сходив зi стежки, пiддурений оманою, i дерся в нетрi, – що то рудiе? І розчаровувався – гниляк! Ішов далi.

Стежка пiдiймалась вгору, вилась межи пнями i колодами, перелазила через високе камiння. На стежку нависали трави, гiлляччя. Інодi доводилось попiд вiттям i крiзь лiани пролазити, мов у темну нору, зiгнувшись.

І скрiзь було видно слiди звiрiв. Тут повно звiрiв! І хоч iх самих не видно, але вiн знав це. Дивно, як вiн цього ранiше не помiчав? Ось бiля кедра поприлипала щетина i шерсть до кори, – терлось щось, щось здоровенне, бо щетина облiпила кору на пiвтора метра вiд землi. Ось кiгтистi лапи здряпували сиру землю на стежцi. Ось вiдбитки-ямочки якiсь, мовби овечка походила. Ось голi, обгризенi, пожовклi костi… Таж вiн тут не сам! Тут повно пожильцiв! Але де вони? Чом iх не видно нiде?

Йшов годину, двi.

Стежка йшла вгору та вгору.

Хвилеве пiднесення спадало. Страшна перевтома i голод виснажили до краю, i здавалось, що вiн iде знову вiчнiсть. Противний пiт заливав очi, а пiд серцем нудило, i голова йшла обертом. Часто зупинявся, ставав бiля дерева i стояв, заплющивши очi, – слухав, як у вухах дзвонило i нiби молоти били по черепу. Здавалось, що вiн нiколи не добереться до перевалу, до вершини. Там, за цiею горою, там, далебi, кiнець усiм стражданням.

Ну, йди ж!.. Ще раз перемагав себе i йшов.

Нарештi вибрався на гору. Тут лiс поступився i гора височiла гола, вся вкрита квiтами. А за нею… Дивний краевид вiдкрився його гарячковим очам. Скiльки оком сягнеш, розпростерся хвилястий, зелений океан, збрижений велетенськими химерними хвилями, що йшли одна за одною: то лiс пiдiймався на кряжi гiр, опускався i знову пiдiймався… Найближчий гребiнь – сизо-зелений, зубчастий. За ним – сизо-фiалковий: лiворуч, скiльки оком сягнеш, i праворуч тягся ламаний контур.

Потiм – сизо-голубий… Голубий… І все вище й вище. Фантастична, дивовижна панорама. Могутня в своiй красi i… страшна. Його нiколи не перейти i не подужати, не випливти з цього жахливого океану.

Мандрiвник сiв просто на землю. Стежечка збiгала з гори кудись у нетрi. Але вiн сiв. Тер рукою чоло, мiцно стискав набряклi жили на скивицях. Може, перестане стукати в череп. Це, далебi, пропасниця.