Тигролови

Боже, якби йому рушниця! І якби хоч пара сiрникiв!

Навколо гудуть бджоли. Вiн сидить, заплющивши очi, i йому здаеться, що вiн на пасiцi… Це вiн маленький… Прийшов до дiдуся… Пiд велетенською липою iконка Зосими i Савватiя, а навколо вулики-вулики… Стоять дуплянки, мов козаки в брилях, накритi великими, череп’яними покришками. Спiлi шпанки, як дiвоче намисто, як дiвочi губи мiж зеленим листом. А там черешнi… А жовна клюе десь iх i гукае до нього: «Ти вже пообiдав?» А друга: «Уже-е!» Дражниться. Дiдусь бiлий увесь – в бiлих полотняних штанях i сорочцi, з бiлою бородою зазирае у вулики, щось ворожить… Дивиться, як рiй полетiв i гуде-гуде…

Вiн розплющуе очi: по дивних, рiзнобарвних квiтах справдi лiтають бджоли i гудуть, гудуть, мов на пасiцi.

Куди вони летять? Куди вони носять свою здобич?… Навколо гудуть iншi комахи, пурхають метелики i рiзна мошкара, – хмари iх. Бджiлки заповзають в рожевi дзвiночки, що вкривають рясно високi стебла (точнiсiнько, як рожi, тiльки дрiбнi!), порпаються там, потiм здiймаються i летять десь. Але куди? Годi в цьому хаосi перестежити. Сонце слiпить очi, а в них так i плавають барвистi кола.

Мандрiвник схоплюеться, – тут десь недалеко е житло! Це ж i стежка туди. Йти туди! Це единий порятунок. А там що буде. І вiн, спотикаючись, iде. Стежка зводить вниз i знов у нетрi.

Йшов до полудня, але не здибав нiякого житла, навiть натяку… Нi, далебi, цiею стежкою зроду-вiку не ходили люди. Це звiрi протоптали ii за тисячолiття, подекуди вибили ii глибоку на пiвметра в м’якому грунтi, а на каменях вичовгали i виковзали у долоню.

Зате стежка вивела його до рiчки. Бистра гiрська, завширшки з Ворсклу, рiчка текла, петляючи в нетрях. Чути було, як булькотiла вода навколо камiння, що рясно стирчало у нiй. А десь вона ревла (порiг, либонь) невпинно, однотонно.

Змучений мандрiвник сiв на дрiбне камiння i простяг ноги у воду. Потiм лiг горiлиць. Було приемно, аж здавалося, що ноги п’ють воду жадiбно i вона поступае по жилах вище, вище i заспокоюе, i втихомирюе бiль у м’язах та суглобах.

А як ноги напились, тодi повернувся навпаки – лiг лицем до води i вмочив спраглi губи. Вода квакала в горлянцi, вливалась струменем, сповнила душу вщерть. Потiм проповз аж до половини в воду i занурив голову, плечi i груди. Вилiз i знову лiг горiлиць.

Дивився в прозоре i до болю сине небо. Потiм заплющив очi й задрiмав. Сонце пекло немилосердно… Аж враз схопився i сiв нагло. Очi йому були широко витрiщенi й безтямнi:

– На ем?! Многогрiшний!..