Тигролови

Чужак… Пробив нетрi грудьми i лiг тут, мiж корчами, донiс свою голову аж сюди, за кiлька тисяч кiлометрiв, аж на край землi…

І дзвенять кедри… Нi, то не кедри дзвенять, то золоте дитинство дзвонить дзвiночками в гаях, синiми волошками зорiе в полях, бризкае водою на Ворсклi… на Днiпрi… Ге-ен… І смiються, смiються дзвiнкi дiвочi голоси, i скачуть луни лугом, горою… Пахне терпкий-терпкий чебрець пiд бором…

Вiн лежить на гарячiй печi i дивиться, як горить лампада i мерехтять образи пiд королiвськими рушниками.

А мати крутить веретено i снуе тонюньку-тонюньку пiсню:

…Мати ж моя пава,

Тепер я пропала,

Що ж ти мене туди дала,

Де я й не була…

Мати ж моя вишня…

Мати ж моя вишня…

Хтось у ньому, непокiрний i бунтiвливий, хоче пiдвести йому голову, але вона не пiдводиться. То ii держить йому тутешнiй волохатий бог, лютий, скупий i ненажерливий; насiдае на груди i не дае вже йому дихати…

А мати схилилась близенько-близенько…

Раптом – що це?! Вiн розплющив очi. Стукiт?! Пострiл!

Вiн зводиться на руках.

Млосно йому й паморочливо, але хтось непокiрний у нiм пiдводить його. У вухах дзвенить. Знову пострiл! Пострiл як грiм! І враз крик. Жахливий, нелюдський крик, дитячий чи дiвочий:

– Грицьку!!!

Жахливий крик молодостi, що ii вхопила зубами смерть:

– Грицьку!!!

Вiн шпарко схоплюеться на ноги. А Боже мiй! Мерщiй!.. Кидаеться чимдуж, точачись, плутаючись у бур’янi, поспiшае, поспiшае. Знову крик. Близько…

Напружуючи рештки сил, вiн виламуеться на галявину.

Ось!..

Величезний чорний ведмiдь, ставши на заднi ноги, намагаеться схопити пащею людину, що, забившись у розколину межи камiнням, люто вiдбивалась прикладом рушницi.

Ось вiн! Це вiн, волохатий, безжалiсний i грiзний бог нетрiв. Ага!

Пожираючи потвору гарячковими очима i нiчого не бачачи, як манiяк, пiшов на неi всторч, гнаний п’яною жагою помсти. Ага!!! А рука намацувала нiж…

Ведмiдь хапнув повiтря, кинув жертву i, ревнувши, повернувся на нового ворога всiею тушею, посунувся на нього бiлою плямою «нашийника»…

Людина в розколинi тихо, по-дитячому, скрикнула… Нiж з диявольською силою пiрнув у бiлу пляму, в самiсiньку горлянку i повернувся там упоперек.

Мандрiвниковi очi, трiумфуючи, бачили лише, як чвиркнула на всi боки кров, заливаючи бiле, i ще бачили (коротка блискавична мить), як тая людина вистрибнула з розколини, струнка, в чуднiм одягу звiролова, простоволоса, i кинулась до нього… Це останне, що його погляд встиг побачити.