Тигролови

Мить – i сили враз залишили його, в очах потемнiло, i вiн повалився на землю пiд волохатою, чорною масою, як нiч накрила його…

Тiльки десь у пiдсвiдомостi ще якусь мить бринiло здалеку-здалеку:

…Мати ж моя пава…

Мати ж моя вишня…

І замовкло. Як iскра, заллята водою.

* * *

Мiсяць, що зiйшов над хребтами лiсистих кряжiв, стояв, мов вогненний щит, низько прибитий до брами в новi краi, в невiдомi свiти. Вiн здавався живим – то яснiв, то темнiв, надимаючись. То обличчя! То обличчя великого духа – демона невiдомого, несходимого «Далеко».

Воно то хмурнiло, то яснiло i знову хмурнiло, червонiючи, – з долин, з улоговин, з мiжгiр’iв пiдiймались тумани i хвилями десь сходили вгору. Межи кряжами внизу вони лежали велетенськими намiтками – чи як хвилi бавовни, чи як зiгнатi вiтром снiги…

Над падями, над проваллями, над становиками безкраiми i покрученими, над тайною нетрiв стояла iмла, проснована тьмяним, червоним баговинням.

Зацокали пiдкови…

По голому кряжу, по становику, вигнались три вершники черiдкою.

І стали. Рушницi через плече. Витягнутi шиi. Ворушаться в сiдлах. Маячать, як китайськi тiнi на тьмянiм екранi.

– Батьку! – це дзвiнкий, молодий голос. – Ну, як?…

– Добре… – це бас. – А пiдтягнiть-но попругу, злiзьте котрий…

Двое метнулися з коней… А в того третього щось упоперек сiдла… Як давнi запорожцi десь на козацькiй могилi, везучи бранця чи рятуючи товариша. Сiдланi конi вимальовуються до дрiбниць, прядуть вухами, пирскають i хапають губами бур’ян.

– Треба поспiшати.

Це молодий, швидко пiдтягши попругу i дослухаючись до кладi, що впоперек сiдла.

– Вже? Ну, з Богом, дiтки.

– Бог з тобою…

Двое птицями вилетiли на коней. Враз всi зiрвались з мiсця i поскакали черiдкою. Гейби привиди чи гiрськi духи на тьмяному тлi. Проскакали, промигтiли рушницями, процокали пiдковами… i щезли.

Тиша зiмкнулася знову. Напружена i зрадлива тиша нетрiв.

Десь нагло розiтнувся далекий рев. Лютий i страшний. І покотивсь, покотивсь. Урвавсь… Гавкнуло десь iз другого боку, так само хижо i тужно… Закричав спросоння глухар… Зрадливi звуки, притаенi шелести… Через самий мiсяць шугнула нечутно сова. Тайга лише починала жити.

Мiсяць поблiд i квапився вгору.

Роздiл четвертий

Родина тигроловiв

Пiсня виводила з небуття. Спершу була темрява, липка й волохата.