Тигролови

Потiм з’явився звук чи тонюсiнький промiнь, – вiн десь почався з нiчого i наростав, наростав…

Ой, летять, летять три соколи

через сад —

Ге-ей… Ге-ей… Ге-ей…

І тее «Гей», як мрiйна хвиля, i пiдгонить ii нiжний дiвочий голос.

Зачепили ж вони кри-леч-ками

ви-но-град…

І високо-високо, аж понад той виноград сягае мрiйний дiвочий голос, аж туди, де сонечко трiпотить промiнням чи два соколи – два товаришi летять.

Це, либонь, Наталка, його сестра, спiвае. Атож. Це вдома.

А вiн лежить виснажений, поранений. Це ж пiд Жаботином, у тiм Холоднiм Яру… Як пак воно вийшло? Ага… Той пес рудий, недовiрок, партiйний, кинув гранату йому пiд ноги, вiн ii пiдхопив i… Ха-ха!.. Їх було четверо… Як воно i його зачепило?… Голова гуде, i йому лiньки розплющити очi.

А сестра, сестра його любая, жалiбниця вiрная, Наталочка, журиться. Але не журба в тiм голосi… Ха-ха! Вiн знае, що то за сокiл там у неi, що зачепив крилечками виноград, i так зачепив, що й сниться, либонь, iй отой сокiл, отой Олекса-бузувiр.

А дiвочий, вередливий голос над ним:

– Грицьку! Чого ж ти не пiдпрягаешся? Ну ж бо:

«Цiлувалися ми iз тобою один раз»…

Йому смiшно. Вiн – Грицько ж таки, а тепера Григорiй – крадькома розплющуе одне око. Насилу розплющив. А друге вже розплющилось само швидко i витрiщилось здивовано…

Перед ним сидiла дiвчина. Але не Наталка, не сестра. Зовсiм не вона. Чужа якась дiвчина. Але така ж хороша та бистроока, iз стрiчкою над чолом, i юна, смаглява вiд сонця.

– Тату, тату! – це дiвчина радiсно. – Уже!.. Дивиться вже!.. Боже мiй! Живий!

– От i добре, – це дебелий, спокiйний голос. Батькiвський. Такий сердечний, а гуде, як iз барила, i жартома: – Що ж ти, синку? Упився, мабуть, га? – Як у туманi пiдiйшов. Кремезний, броватий, волохатi груди в пазусi. – Довго вихмеляешся!..

А дiвчина нишком кивае комусь рукою:

– Грицьку! Ось iди поглянь, який вiн окатий.

Тiльки… Вiн, мабуть, не при умi, – диви, як лупае.

– Наталко, – це батько, – а пiди лишень скажи матерi, щоб чарку нам сюди. Козаковi, либонь, душа до ребер присохла… Ану ж, коза!

В головi Григорiевi паморочилось вiд явноi галюцинацii. Вiн покотив ii по подушцi вправо – глянув, влiво – глянув. Роздивився по хатi. У кутку ряснiли образи, королiвськими рушниками прибранi, кропило з василькiв за Миколою Чудотворцем.