Тигролови

Чорнi страстянi хрести напаленi на стелi… Вiн лежить на великому дерев’яному лiжковi, роздягнутий, накритий вовняною ковдрою чи киреею… Пахне васильками… У вiкно знадвору зазирае сонце. Мати в очiпку i в ряснiй стародавнiй спiдницi, посмiхаючись, несе тарiлки в дверi… За нею бистроока дiвчина виступае, мов горлиця… Бiля вiкна, тримаючи козацьке сiдло й ушивальник, звiвся i стоiть густобровий, кремезний парубок…

Григорiй заплющуе очi. Дiвчина щось говорить, а йому зринае нагло… Що це? Той голос, той шалений, передсмертний крик мисливця, припертого ведмедем, – останне враження, що вiн винiс iз життя.

Але ж то був чоловiк, у штанях, у шкiрянiм, мисливськiм одязi… Так, то був чоловiк, юнак…

Григорiй розплющуе очi – перед ним стоiть дiвчина з червоною чарочкою i говорить насмiшкувато:

– Грицьку! Кого ти сiдлати збираешся? Кидай та йди ось…

Парубок бiля вiкна, майнувши чубом, чiпляе сiдло на гак, а батько:

– Поiдеш у Киiв, Грицьку, та той… Іди лишень сiдлай конi.

– Де це я?! – аж скрикнув Григорiй, нагло зводячись.

– Заспокойся, ляж, Бог з тобою! – це матiнка, це стара, поклала руку на голову i схилила йому ii назад на подушку: – Лежи, лежи, серце. Ач який, мов з хреста знятий… А ви! І не тю на вас, лоботряси! Добре, що самi, нiвроку, як воли, а хлопцевi не до розмов.

Старий:

– Ото… Це хлопець iз наших! Скiльки я його попотовк упоперек сiдла, непритомного, при смертi, скiльки днiв тут iз смертю воюе – i, диви, живий! Спасибi Богу, синку, що все добре. Тепер уже все добре.

А то я хотiв уже одвезти тебе до Киева – це ж тут недалечко, – там би ти вмер, i я так i не знав би, хто ти.

– Де це я? – прошепотiв Григорiй розгублено, злякався за свiй розум.

– Та в нас же, в нас дома, сину…

На стiнi рясно карток – дiвчата у вишиваних сорочках, у намистi, парубки в шапках i киреях.

– Який… Який це район?

– Та Киiвський же, – це дiвчина. І так вона сказала те «Киiвський», проворкотiла, аж за серце взяла. Григорiй звiвся, витрiщивши очi, – в них i радiсть, i жах.

А батько:

– Може, ти тамтешнiй? Може, тобi краще б додому?…

– Нi-нi!.. – злякався, вiдчув, як у нього мороз пiшов поза спиною: – Нi-нi! – В пам’ятi зринула Лук’янiвська в’язниця… Киiвське ОГПУ – НКВД… Отак! Утiкав, утiкав i потрапив назад… Як же це?… Нi-нi! Вiн пориваеться йти: – Пустiть… Пустiть… Я не хочу… Я пiду собi… То я так, то я навмисне…

Його силою вдержали. Тодi вiн швидко i покiрно лiг, нацупив ковдру аж до носа, по тiлу виступив пiт.