Тигролови

Якесь дивне поеднання надзвичайноi дiвочоi краси i суворостi. Гнучка, як пантера, i така ж метка, мабуть, а строга, як царiвна. Вiн дивився на дiвчину i почував себе нiяково, як школяр. Їй найбiльше вiсiмнадцять рокiв, а таке сердите.

– Гарна, кажу, моя пригода, – мовив журливо, клiпаючи очима. – Так як же, чорнява, тебе звуть?

Дiвчина зовсiм почервонiла, але не вiдвела очей, дивилась з-пiд насуплених брiв, наче нацiлялась з рушницi:

– А так… Звуть-звуть та й покличуть. А ти звiдки такий-о?

– Який це «такий-о»?

Засмiялась:

– Та такий… чудний… Звiдки ти?

– Е, це так далеко, що ти й не мрiеш.

– Знаю. Що ти з Украiни, це я знаю. Ба бiльше: знаю навiть, що в тебе там е любка i що звуть ii Наталка.

– Дурна, – бовкнув Григорiй.

– Чого ж ти лаешся?

– Що е Наталка, то правда, але то не любка, а сестра… А звiдкiля ти все знаеш?

Дiвчина знiяковiла:

– Ти б послухав, що ти молов тут п’ять днiв, кидаючись, як божевiльний. Думали, що ти й дуба даси. Скажи спасибi матерi та батьковi… Та ще братовi, що тебе пiдхопили… Коли б не вони, нiякi лiкарi тебе б не врятували.

– То що ж я молов?

– Боже мiй! Аж страшно. І що то все i до чого?! Батько все бурчали, що нема попа тебе висповiдати, може, кажуть, полегшало б, бо в тебе грiхiв, мабуть!.. І якiсь карцери, i трибунали… І смертники… І розстрiли… І, – тут вона змiнила тон на смутний, насмiшкуватий: – «Наталочко, любая…»

Григорiй насупився.

– Дурницi. То я так. Колись багато книжок читав страшних.

Наталка дивилась на нього iз зле прихованою недовiрою, острахом i спiвчуттям:

– Ой, чи так воно?…

– Так…

Дiвчина знизала плечима:

– Ну, якщо ти так багато начитався страшних книжок, то розкажеш менi колись. Це цiкаво. Все страшне цiкаве. Гаразд?

А очi дивляться прижмурено й насмiшкувато. Вона не вiрить, це ясно.

– Гаразд…

– Ти i в наш край загнався, то теж, може, скажеш, що це так у книжках написано, а не насправдi?…

Дiвчина загнала його на слизьке, але розповiсти правду… Навiщо? По паузi, суплячись, стурбовано:

– Слухай… Наталко…

– Так, мене звуть Наталка, – посмiхнулась дiвчина.

– А по батьковi?

– Денисiвна. Але зви просто Наталкою, в нас не звикли.

– Добре. Може, скажеш i прiзвище?

– В мене прiзвище не цiкаве для тебе. Старовинне. І, як кажуть русаки, «хохлацьке».