Тигролови

Давно розчавлена людська гiднiсть пiдводилась рвучко… Лиця обертались туди, назад, i виростали крила у тих, хто був заломився вже зовсiм. А серця калатали в схудлих, вимучених грудях, прориваючись геть. Шепiт летiв по юрбi.

– Утiк!..

У смерть, але втiк!..

Начальник, вiдчуваючи недобре, розмахував пiстолем – квапив тих, що йшли до арешту за кару.

Решту теж погнали до порту.

……………………………………

А вже як повантажились на пароплав, як уже всi знали подробицi про того «диявола», про того юнака, на двадцять п’ять лiт каторги приреченого, що переступив «трибунал» i вистрибнув у смерть зi скаженого поiзда, – люди, стоячи на чердаку i вiдпливаючи в сиву пустелю, оберталися обличчям на захiд – дивились-дивились широко вiдкритими очима…

Прощались iз землею, прощались iз усiм.

А в вiччю, либонь, стояв вiдтворений образ того, хто не здався, хто лишився-таки там. Образ як символ непокiрноi i гордоi молодостi, символ тiеi волелюбноi i сплюндрованоi за те Вiтчизни…

Пароплав канув у сивiм туманi.

А за ним поснувалась легенда про гордого сокола, про безумного смiливця…

Недосказана легенда про нiкому не вiдомого, гордого нащадка першого каторжанина Сибiру, про правнука гетьмана Дем’яна Многогрiшного.

……………………………………

Тим часом по всiй Транссибiрськiй магiстралi i по всiх прикордонних заставах летiла телеграма-блискавка про втечу i розшук страшного державного злочинця, з пiдкресленням важливих прикмет: «Юнак – 25 лiт, русявий, атлет, авiатор тчк… Суджений на 25 рокiв тчк… На ймення – Григорiй Многогрiшний».

Роздiл другий

Свiт на колесах

Поблискуючи нiкельованими ручками м’яких купе, сяючи яскраво освiтленими вiкнами, тим же маршрутом по Транссибiрськiй магiстралi йшов iнший експрес – так званий «Тихоокеанський експрес нумер один».

М’яко погойдуючись, як у мрiйному вальсi, пишаючись шовком фiранок на вiкнах, мерехтячи люстрами, котився вiн, нiби разок блискучих коралiв, i миготiв емалевими девiзами на боках вагонiв: «Негорелое – Владiвосток».

Вiз, заколисуючи, екзальтованих пасажирiв десь в невiдомий i вимрiяний, казковий край, в дивне золоте ельдорадо.

Межи пасмами блакитних гiр, повз легендарний Байкал, проходячи ген-ген в нiчному небi через височеннi перевали Станового хребта, вiн пролiтав мовби жмут метеорiв, блискотiв межи зiр. Спускався в долини i знову пiдносився, вився над стiнами урвищ, крутивсь, як блискуча спiраль, чудом тримаючись на скелястiй мозаiцi.