Кінець світу. Том 1. До…

Причому перед мученицькою смертю оберiгали вiд грiха, щоб чадо единокровне зiйшло на жертовний олтар пречистим.

Уявiть дитинча молодшого шкiльного вiку, i далi: «Якщо його належало принести у жертву стрiльбою iз лука, то роздягали догола, мазали тiло лазур’ю i надiвали на голову мiшок. Навколо жерви починали танцювати, вiдтак пускаючи у нього стрiли. Серце було позначено бiлою мiткою, i кожен намагався поцiлити у нього. Дуже швидко груди перетворювалися на мiшень, що виглядала як щетина iз встромлених стрiл.

Ще ледь живе чи уже бездиханне тiльце несли на стiл жертвоприношення».

Тут танцюристи уступали дорогу до жертви поважному громадянину, який освоiв професiю ката. Йому належало продемонструвати свiй вищий професiоналiзм, коли вiн встромлював нiж мiж ребрами злiва, нижче соска. Услiд за лезом вповзала у теплу плоть тверда рука спiвплемiнника i, по-тигрячому грiзно блимаючи очицями фахового звiра, виривали звiдтам серце.

Ще живе, що билося на долонi, як щойно вилуплене курча.

З тою рiзницею, що для вилупка курячого це означало народження життя, а для нещасного створiння Божого з волi його озвiрiлих сотворителiв – смерть. Во iм’я нацii.

Серце мало перевагу – його не з’iдали. А решту останкiв – дiлили, як свинячу тушу. І пожирали.

Держслужбовцям, якi уже тодi користувалися привiлеями, завше дiставалися руки, ноги i голова.

Того, котрого замордували i з’iли, оголошували святим.

Тут мало сказати – екзотика. Трохи згодом, коли майя уже пiдуть звiдтам, де вони сповiдували свiй людожерський спосiб життя, i коли туди прийшли нашi земляки-iспанцi, вони, конкiстадори, також жахнулися.

Були вони глибоко релiгiйними католиками, тому iнформацiя про iндiанцiв Нового свiту лягла на Папський апостольський престол. Для орiентацii у часi пiдкажемо, що було це десь тодi, коли уродженець села Кульчицi Самбiрського району Львiвськоi областi, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, пiшов на Москву.

А европейськi iнтелектуали всерединi минулого тисячолiття розгорнули дискусiю – чи е аборигени американського континенту людьми чи так просто – людиноподiбними тваринами. Полемiка блiдолицих схилялася не на користь червоношкiрих. Мусив узяти на себе вiдповiдальнiсть сам Папа Римський, який спецiальною буллою вiд 1537 року визнав наших героiв як-не-як, але все ж людьми.