Кінець світу. Том 1. До…

Та й що то були за доми. Тимчасовi помешкання пiд час тимчасового перебування на цiй планетцi – так вважали тi, якi мали знання про тисячi планет, i не в однiй нашiй домашнiй Сонячнiй системi.

Стiни – сплетенi дерев’янi прути, а дах над головою – пальмове вiття. Коли господар дому вiдходив у кращий свiт, його хоронили тут же, де вiн жив. Де була пiдлога, там копали могилу. І колишня хижа ставала святилищем для вдячних нащадкiв, якi собi зводили пристанище десь поруч.

Якби ви завiтали до них у гостi iз запитаннями, чому своiм календарем вони не дають нам шансу, гостиннi майя почастували би своiм улюбленим шоколадним напоем, а вiдтак накрили би стiл iз авокадо, папаi, гуави, а на друге подали би делiкатесне блюдо iз м’яса черепах i iгуан.

У процесах фiзичного забезпечення життя, зрештою, нiчого аж такого особливого. Полювали-воювали, iли-пили, що Бог послав. Але от духовний свiт – тут куди складнiше, вiдповiдальнiше. Про душу вони дбали – куди там тлiнне тiло, хоч i розмальоване у розмаiтi кольори, крiм помаранчевого.

Душею турбувалися, як i ми, християни, змалку. От як засвiдчуе появу на свiт Божий новонародженого майя археолог Ерiк Томпсон: «Пiд звуки молитов про здоров’я i благополуччя дитини обрiзають ii пуповину спецiальним ножем iз обсидiану, який пiсля цього належить викинути у рiчку. Обряд позбавлення пуповини вершиться на спецiальному помостi, вимощеному зернами маiсу, якi омивалися кров’ю немовляти. Потiм це скроплене насiння коптили i висаджували. Урожай, що виростав, саджали знову, i це вже вважалося плодами працi цiеi новоi людини, яка скропила блага своею кров’ю».

Якщо вчитатися, як вони благословили молодняк на щасливе життя, то я не можу втриматися, щоб не назвати це, як i в нас, – хрещенням! Жрець омивав юнi створiння освяченою водою та ароматичними запахами. А перед цим вiдповiдальним актом батьки iхнi зберiгали суворий пiст.

Рiзниця лише в тому, що хрещення, за звичаями майя, вiдбувалися не як у нас, невдовзi пiсля народження i поодинцi, а гуртом для всiх малюкiв племенi i пiсля трьох рокiв.

Щодо сiм’i та шлюбу, то у них iз цим було суворо. За шлюбну зраду – смертна кара. Не хочеш дбати про вогнище, у якому вiдтворюеться життя людське, плати за непослух власним життям. Та ще як! Потерпiлий чоловiк, дружину якого звiв з путi iстинноi сусiд, мав право особисто вбити кривдника. Правда, не власноруч, а каменюкою по головi. Інодi цього було замало.