Кінець світу. Том 2. Пiсля…

Зробив це досхочу i не квапився додому, i прощання iз Мексикою було для нього болiсним, бо вiдбулася ця зустрiч iз цим украiнським обранцем сакральноi землi i сакрального людського племенi незадовго до того, як вiн попрощався не тiльки iз Юкатаном, а й iз Землею.

Чечен Іца – пiрамiда, що спiвае, або тут сходить на землю Бог

Стою на тому ж мiсцi, де Юрiй Кнорозов переживав миттевiсть своеi особистоi гармонii iз цiею галактичною мiстерiею, яка вершилася на Землi i яка вiдкрила йому своi одкровення. Його привезли сюди з почесним ескортом.

Запросили також Павароттi i влаштували бiля пiднiжжя Храму величне мистецьке дiйство. А Кнорозов укотре поводився, як не вiд свiту цього. Усi захоплювалися видатним спiваком, а вiн знову за свое: ну що там людський спiв, навiть архiталановитий, у порiвняннi зi звуками, якими вони донинi розмовляють з нами…

Останнiм часом взяли i склали новий перелiк «Див свiту». А чому б i нi? Вiд того першого списку практично iз семи залишилося не знищеним лише одне диво.

І серед нових – те саме мiсце, де Кнорозов слухав, хоча не дуже уважно, Павароттi. Вiн думав про iнше, i я розумiю його, при всiй повазi до оперного свiтового маестро. Бо вiдбувалося усе це там, де був створений Дрезденський код. Феноменальне вчення про Креатора, Людину, Час, Космос, Землю, вiдоме пiд спрощеною назвою «Календар майя».

Йдеться про мiсто Чечен Іца, яке не тiльки за кiлькiстю мешканцiв було одним iз найбiльших i налiчувало десятки тисяч мешканцiв, було не тiльки одним iз найсильнiших i найбагатших у цивiлiзацii майя, а й одним iз сакральних, а також центральним науковим центром.

Як i належить за статусом щойно проголошеного нового «дива свiту», тут не проштовхнешся. Погода карибська така, що досить п’яти хвилин перебування на вiдкритому сонцi, i футболку можна викручувати. Хоча це не так. Пiт, як не дивно, не е обтяжливим для вашого самопочуття. Сотнi автобусiв i тисячi землян рояться тут, неначе по дну океану плавають урiзнобiч цiею мокрою до неймовiрностi саваною.

Вiд платного входу належить пройти пiвтори сотнi метрiв дороги, обкладеноi щiльними рядами торговцiв артефактами – такими вишуканими i приголомшливо красивими, що язик не повертаеться назвати iх просто сувенiрами.

Усi тут галасливо нав’язливi, як i мае бути на торжищi. Звертаю увагу на мовчазну приземлену жiночу постать, занурену поглядом кудись поза свiтом цим гомiнливим. У руках ii – власноруч вишитий храм, до якого я прямую.