Кінець світу. Том 2. Пiсля…

Епiдемiя, стихiя, врештi, соцiальнi бунти? Науково доведеноi версii, гiпотези, аксiоми немае.

Інопланетна цивiлiзацiя в один час приступила до процедури самолiквiдацii.

Однак це лише напiвправда. Цивiлiзацiя – так, посвячена науково-духовна елiта – так, а от населення – тут е питання. Нинi в ареалi колишньоi цивiлiзацii живуть громадяни шести карибських краiн, якi гордо iменують себе майя. І розмовляють мовами тими ж, як це було, коли споруджували iхнi предки пiрамiду-орган у Чечен Іцi. Залишилися, як би це сказати, простi люди, нижчi соцiальнi верстви, якi у тих джунглях, куди переселялися iз мiст, бодай частково, але таки вижили.

Нинi iх налiчуеться добрий десяток мiльйонiв душ.

Найперше, що кидаеться у вiчi при спiлкуваннi iз ними, сучасними майя, – вони безмежно гордяться своiми предками. Кожен сiльський майя володiе знаннями про свое походження на рiвнi професора. У сусiднiй Гватемалi етнiчна майянка Рiгоберта Менчу – лауреат Нобелiвськоi премii, яка висувалася на президента краiни.

Я вiдчуваю проблематичнiсть, як менi iх квалiфiкувати – бiднi вони чи багатi у прогресивнiй Мексицi, яка перетворюеться у нашi днi на одну iз найпотужнiших держав свiту.

Помешкання iхнi настiльки мiнiмалiстськi, що, на перший погляд, виглядають мало не трущобами. Усе тут так нинi, як начитався про тих майя предвiчних. Будинок не повинен пережити свого господаря. Але рiч не у скупостi чи бiдностi. Бо для них дiм – не помешкання, а увесь цей юкатанський рай, коли можна заночувати пiд пишною пальмою у своiх земних джунглях.

Цей духовно-матерiалiстичний мiнiмакс вони зберегли донинi.

Освiченiсть – наступне, що справляе враження. За iхнiм зiзнанням, мiж собою вони спiлкуються мовою майя, але достеменно володiють не тiльки державною – iспанською, а й глобальною – англiйською.

Крос джунглями у кiлька кiлометрiв – це перший iспит на атестат зрiлостi кандидата на звання майя.

Взагалi оте ненашенське слово справдi передае самою фонетикою смисл. У джунглях звуки – ДЖ-ДЖ-ДЖ – значать бiльше, нiж вiзуальний вимiр.

Тут головний проводир – слух, а не зiр. Бо перед зором – пiтьма. Нашi рiднi карпатськi лiси, якби верховинськi верховiття не заслоняли сонце, непрохiдними можуть бути хiба десь епiзодично i винятково. Тут непрохiднiсть – тотальна.

Причому джунглi – це водночас i лiс, i луг, i всiляка iнша рослинна порость, яка тiльки може бути у земнiй флорi. Пробиратися джунглями – це справдi торувати собi дорогу мечем. Метр за метром. П’ядь за п’яддю.