Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

Однi твердять, що скарб вiн вiддав своiм убивцям, iх навiть називали поiменно, нiбито вони вiдразу пiсля того забагатiли, iншi ж i досi шукають той скарб у глиняниках у нiч на Івана Купала. «Най шукають», – говорила на те стара Соколючка синам. Батька ховали без них, вони тодi обидва були в солдатах на австрiйському фронтi, то тепер i батьковi поставили свiчку перед його богом Миколаем-чудотворцем. Запаливши ii, Данько стояв перед нею як укопаний.

– Даремно вбили Миколая Соколюка. Не було нiякого скарбу…

– Нi, Даньку, не даремно… Скарб був.

Але його заклято. Заклято, щоб не дiстався нiкому. Ще тодi, як убили батька.

– Лук’яню, братику, чого ж ти мовчиш? – кинувся до нього Данько.

– Я поклявся не чiпати… iм поклявся, – показав на небiжчицю.

– Що??? – схопив його за груди Данько.

Лук’яновi потерпло в ступнях, наче вiн стояв на мурашнику.

– Вiдчепись!.. Уже бачу в твоiх очах убивцю…

– А що я останнi жили висотую з себе – цього ти не бачиш?..

Щось гупнуло в коминi.

То мiг нагадати про себе домовик. Узимку вiн грiеться там на перекладинi, звiсивши босi замохнатiлi ноги. Неодмiнно босi, аби мiг нечутно ступати по своiх володiннях. Тепер таких сiнешнiх коминiв не ставлять, будують комини з лежаками, i домовики, цi добрi духи, оселяються там неохоче. Тому щастя в нових оселях ще менше, нiж у старих. Данько вiдпустив брата, перейшов на сумирний лад.

– Я знав, матiнка щось приберiгають для нас… Але ж лютi якi, хай бог простить на словi.

Стiльки рокiв мовчати! Ура!!! – потряс вiн кулаками в повiтрi, зовсiм збожеволiвши.

– Золото мстиве, а тим паче у нашому злиденному Вавилонi. Клянися отут, перед матiр’ю, що ти голови не втратиш, коли тебе вразить золото в очi.

– Клянусь хрестом, що буду шовковий i признаю тебе над собою вiднинi й назавше, бо ти вже маеш те, чого я ще не маю.

– Авжеж, Даньку, тепер я один маю ту тайну в собi. Нi, брешу. Ще Фабiян слухав у сiнях. Причаiвся, гад, i слухав.

– Чоловiк? – вжахнувся Данько.

– Нi, цап. Я напудив його вiничком геть.

– То погано, що вже знае третiй…

– Але ж то цап, Даньку!

– Е, всяке бувае на свiтi. Ану ж воно не цап, а сам Фабiян перекинувся в цапа? Що тодi?..

– Цур тобi! Що ти мелеш, Даньку! Останнiй характерник скiнчився на великому Мамаевi.

– Не вiр жодному чорту рогатому… А де, Лук’яню?

– Пiд грушею-спасiвчанкою…

Тiльки вийшли з хати, як одразу прикрiсть.