Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

Далi Фабiян втратив вiдчуття сторiн свiту, i тут негайно ж нагадав про себе вiдданий йому в таких випадках товариш, який повiв фiлософа додому, на Татарськi вали, де вони знову, принаймнi до якоiсь наступноi оказii, житимуть легко й безклопiтно, без нiякоi журби про завтрашнiй день як одного, так i другого. Цього разу цап повiв фiлософа не дуже певно, бо i його пiдпоiли старi бешкетницi, намiшавши йому горiлки в колотуху – тi полюбляють поглузувати з цапа, гадаючи, що вiн е уособленням самого вавилонського диявола, вiн-бо ж iстота покiрна i водночас безмежно горда, коли йдеться про честь обох Фабiянiв.

Потiм подерлися вавилонськi бабусi на Белебень, колись вони були чарами та окрасою Вавилона, за них билися парубки на ярмарках, а нинi декотрi вже не могли втрапити до своiх домiвок, проклинаючи небiжчицю та вавилонськi горби заодно. Останнiми розбрелися так званi гарбузовi родичi, якi вважають, що й похорони влаштовуються для того, аби на них побачитись i не зачужiти зовсiм.

Був серед них i Панько Кочубей, дядечко в третiх Соколюкам. Прiся ще з кiлькома жiнками в бiлих робкоопiвських хустинках прибрала все, скатала полотно, перемила посуд i пiшла до Явтушка, який затих на возi.

– Ну й публiка… – роздумливо сказав Лук’ян, коли брати залишилися пiд хатою самi. – Бабусi чого вартi! А то ж iз них пiшов нинiшнiй Вавилон, ге, Даньку?

– А ти видiв, де Явтушок умостився? Я мало не ослiп, коли його ноги опливли золотим маревом. Варто йому було простягти руку, як вiн уже там.

Я мiркую, що саме враз дiставати сьогоднi, поки Явтушок конае на возi. Як ти гадаеш, Лук’янцю?

Той висловив побоювання, що Явтушок мiг лише прикинутися п’яним, бо ж пив на вечерi не бiльше за iнших. «А скiльки тому велетню треба?» – посмiхнувся Данько. Вiн вважав, що кращого вечора скоро не буде. Очi в нього горiли, а в голосi було стiльки трепету, наче вiн розмовляв iз краденим конем. Лук’ян погодився…

Скарби добувають у цiлковитiй тишi, може, не менш скорбнiй, нiж та, за якоi iх ховали вiд людства.

Вщух у головi веселий лемент поминальноi вечерi; ущерблений мiсяць вихопив з далечi чорнi вiтряки, що вiчно поривалися кудись, але так i залишились прикутими до своiх горбiв. Сироти сидiли пiд хатою, на призьбi, й чекали перегуку вавилонських пiвнiв. За народним повiр’ям, скарби належить добувати опiвночi, найкраще це священнодiйство вдаеться в нiч на Івана Купала, в тi хвилини, коли зажеврiе папороть.