Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

Та коли вони обидва вже стояли на скринi з кованим вiком, коли те досi привидне щастя вже не могло зникнути, Данько посiяв ще один сумнiв ось такими словами: «А тепер уяви, Лук’яню, що ця скриня порожня, що ii випатрували до нас…»

Лук’ян ранiше нiколи не думав, що передчуття багатства може бути таким страхiтливо тривожним. Вiн ладен був побити Данька за його маловiр’я. У ямi млосно пахло свiжою землею, золотом i цвiллю зотлiлого корiння, напевне, порубаного ще батьком, як тепер могли здогадуватися сини.

Зминали такi щасливi хвилини, що не було нiякого бажання зупиняти iх i виймати скарб нагору.

– Спершу поглянь, що там нагорi, – сказав Данько, а сам усiвся навпочiпки й закурив у ямi. Ледь чутно шелестiла над ними стара груша, символ давнього й колись великого роду, який мiг трагiчно скiнчитися цiеi ночi, але й мiг вибухнути з новою силою.

– Ну, що там у Вавилонi? – запитав Данько з ями.

І Лук’ян вiдповiв йому одним словом:

– Тьма…

Десь далеко збиралося на грозу, мiсяць затонув у чорних сувоях, щезли в сум’яттi ночi вiтряки, на горбах нi шпариночки – спить осоружне людство, а цим також поспiшати нiкуди.

Людям у iхньому становищi належить гарненько подумати про свое майбутне, яке видалось обом тепер хисткiшим, нiж будь-коли, адже не вiдали, ким стануть вони через кiлька хвилин. Ще дiтьми наслухалися страшних iсторiй про скарби. Вавилон притих, зачаiвся, нiби чекае, що з ними скоiться, коли вони пiднiмуть вiко.

Лук’ян заглянув до ями, Данько все палить, обдумуе щось пiдступне, страшне.

Лук’яновi стало моторошно, вiн ладен вiддати все, аби завтра мати можливiсть стояти в подвiр’i з решетом, як досi, й скликати голубiв на землю, вiн сипле iм лише жменьку зерна, щоб тi не одвикали вiд нього, розумiли свого володаря.

– Про що ти там думаеш, Даньку? Нiчого не загадуй наперед…

– Як ти гадаеш, Лук’яню, коли я стану багатим, чи зможу кинути конокрадство? Чи аж тодi кину, як уб’ють мене, зашмагають батогами, коли пiймають? Який напуст… – Данько мало не плакав у ямi.

– І справдi, де воно в тобi взялося? В нашому роду волiв крали, голубiв крали, а коней нiхто не крав. Ти, бува, не циган? Кажуть, колись вавилонянки грiшили з циганами.

– Не чую в собi циганськоi кровi. І цигани менi байдужi, коли приiздять сюди. От тiльки не збагнути тобi якоiсь дикоi сили в людинi. За ту одну нiч, коли полюеш на гарного коня, так настраждаешся, намучишся, що потiм стаеш смиренним i тихим на цiле лiто.