Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

І тут озвалося враз у Даньковi старе, кращого випадку й не забажати для новоi пригоди, ще до рання той коник мiг би опинитися хто й зна де, якби не був вiн власнiстю самоi комуни.

Данько вибрався з душного сарая i знову пiдiйшов до вiконця, адже мав тепер iнше уявлення про тишу в хатi. Нiби промовляв усiм своiм виглядом, постукавшись чи не вельми настирливо: «Де ви там, мерзеннi душi, ану ж бо ходiть обое сюди перед моi очi». Честi йому додавало те, що вiн не пiддався конокрадськiй спокусi i, як-не-як, а прийшов сюди переможцем над самим собою.

На те його погрозливе бовванiння у вiкнi появився гордий i, як видалося Даньковi, достоту гарний юнак у бiлiй сорочцi, з розвихреним чубом, мовчки змiряв поглядом непроханого гостя i, посмiхнувшись, промовив:

– Вони сплять, i я раджу вам бiльше iх не займати…

Те наiвне «вони» посмiшило Данька, примусило поправити кожушка на плечах. Звичайно, це той самий, кого Данько вперше побачив з вiконця тюрми на вiзку. Впiзнав по чубi, по гарнiй поставi голови.

– А ти iх розбуди! – наказав глузливо.

– Зараз, – вiдповiв сировар.

Метнувся од вiконця, а ще по хвилi з гуркотом розчинилися надвiрнi дверi, й з них вилетiв усе той же юнак, але з шаблею, занесеною для атаки. Меткий та нiби босий, вiн наближався досить зухвало.

«Знесе голову, безум», – подумав Данько i зопалу дременув недалечко – на гойдалку.

Але наступноi митi те мiсце видалося йому ненадiйним – шабля наближалася сюди, роблячи бойовi круги в повiтрi так, наче ii власник мчав на конi.

Даньковi мимоволi згадалась атака австрiйськоi кiнноти на Захiдному фронтi, вiн тодi мало не наклав головою, та спiткнувся кiнь пiд вусатим австрiйським драгуном, що переслiдував Данька. Драгун випав iз сiдла, i Данько прикiнчив його прикладом. Од цього ж безумця, заслiпленого любов’ю, вiн не мав якогось iншого порятунку, окрiм утечi. Не роздумуючи й митi, Данько шубовснув iз гойдалки у прiрву, порослу деревiем, терном та iншою злостивою.

Сироваровi коштувало неабияких зусиль, щоб i собi не шелеснути за ним, хоч вiн i не мав намiру стинати голову своему супротивнику. Юнак розсмiявся, бачачи, як бiлий кожушок, облишивши плечi втiкача, плавно летiв за ним i завис на морельцi. Данько ж опинився на колючках та iще на чомусь живому й огидно теплому…

То Явтушок сидiв у засiдцi, чекав, коли Данько встане на гойдалку з Мальвою, – тодi, гадав, саме враз валити його з найвищоi точки.