Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

Вiн лише здогадувався, кому з вавилонян могло належати таке гарне путо… На тих перших допитах цап Фабiян подружив iз ученим собакою, бо й сам почував у собi неабиякий талант шукача, вiн легко знаходив по слiду свого хазяiна, якщо той вирушав у мандри по Вавилону сам, без нього.

Як потiм з’ясувалося, путо належало до виробiв глинськоi мотузянки. Батько та син, що тримали споловини це пiдприемство, не вiдрiкались од свого виробу, але ж мали так багато клiентiв кожного ярмарку, що назвати когось поiменно не змогли б навiть пiд дулом маузера.

А тим часом обидва добре запам’ятали бiлобрового вавилонського дiдича, який не далi як позаминулого ярмарку придбав у них чималеньку партiю товару – посторонкiв, налигачiв та кiлька пут саме такого гатунку, яким зацiкавився Македонський. Але ж хто стане вiдбивати такого вигiдного клiента вiд якоiсь паршивенькоi мотузянки, котроi не закрито досi лише тому, що не виявлено на нiй жодних ознак найманоi працi, якщо не зважати, що батько експлуатуе сина. Але то вже дiло суто родинне. Македонський пригрозив, що вiн змушений буде закрити iхне пiдприемство, якщо вони не назвуть отого свого загадкового клiента. Але це на них не подiяло нiскiльки. Хотiли б вони побачити, в якому хаосi опинився б довколишнiй свiт, якби хто надумав закрити цю останню глинську мотузянку…

Наступноi ночi вавилонськi богове прийшли в подвiр’я Зiнгерiв. Полiтали на гойдалцi, а тодi, спасiйованi, обережнi, тiсненьким гуртком протовпилися до вiконця. Без жодноi зброi та начебто без будь-якого зла.

Постукались у вiконце: раз, удруге. Стара Зiнгерка вийшла до них з мороку, припала до шибки. Був там Кiндрат Бубела – впiзнала його по бiлих бровах; за ним стояв Павлюк з трьома синами – замолоду, коли ii Орфей, як агент фiрми «Зiнгер», вирушав у своi далекi мандрiвки по свiту, Павлюк, тодi ще парубок, мав око на неi, але був осмiяний; ото Скоромнi понiтилися збоку, нiби самi не своi; а там ще хтось – Зiнгерка не добачила вночi. Бубела, впiзнавши ii, показав рукою на дверi. Пiшла вiдчинила. Стояла перед ним в полотнянiй сорочцi з дванадцятки, в бiлiй намiтцi. Схрестила на вив’ялих грудях руки. Павлюк сплюнув тихенько – де та красуня, яку знав колись?.. Лише тепер упiзнала обох Раденьких – Хому та Федота, – а за ними крався Явтушок, котрому доводилася хрещеною матiр’ю. Ще двое стовбичили бiля ворiт, щось нiби скидалося на варту, тих Зiнгерка начебто й не завважила. Запитала свого хрещеника:

– Чого тобi, Явтуше? Всi добрi люди вже сплять…

– Менi?..