Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

 – знiтився Явтушок, ховаючись за Раденьких. – Менi нiчого. Я так собi, з ними… – хитнув головою хрещеник.

– Розбудiть Мальву. Маемо справу до неi… – сказав Бубела, обтираючи долонею змокрiлу брову.

– Нема ii. Ще з дня помчала до Глинська… Ви ж чули, яке скоiлось… Такого юнашка звалили. А за вiщо, добра б iм не було?..

– А буцiмто ви не знаете – за вiщо? – спалахнули вогники пiд бровами Бубели.

– А ну ж бо ну, Кiндрате! Може, я стара, дурна…

– За Мальву б’ються, а нам чуби трiщать, – натякнув Бубела. – Ось ми i прийшли сказати… Од цiлого Вавилона… Їi справдi нема?

– Кажу ж, полетiла на конику.

Ще з дня. Вже й першi пiвнi проспiвали. Мала б бути. Вона в мене така, що нiколи нiде не ночуе. Оно вдома… Менi стояти тут чи йти?

– Чого ж стояти? Ідiть собi з богом…

Стара зачинила дверi, почапала в хату. А вони ще стояли самi не своi. Прийшли зажадати вiд Мальви, аби забиралася геть з Вавилона – хоч до комуни, а хоч куди, доки не пiзно, доки не накликала на Вавилон якогось нового лиха. Бо ж за одним комунариком сюди внадяться iншi, а Вавилон весь пашить ненавистю до комуни, боiться самого духу ii, то буде боронитись од неi, а вина за те може впасти на безневинних людей, ось хоч би на тих, що прийшли сюди вiд усього Вавилона.

Про всяк випадок заглянули до хлiвця. Хтось запалив сiрника. Впевнилися, що стiйло порожне, що коня нема. Доки горiв сiрник, Явтушок запримiтив на стовпцi для збруi кованi вудила, поклав до кишенi. Вони подзеленькували там викривально, то потiм сам дивувався, як мiг припустити такоi ганьби в цьому шляхетному товариствi, до якого прагнув давно, але щоразу почував себе там нiби в чужiй лоддi.

Од ворiт розбрелися хто куди – по двое, по трое, а Явтушок мусив iти один у свою страшну вуличку в деревii. Там жив будяк iще з Явтушкового дитинства, коли зацвiтав – уся вуличка пахла медом, але зараз той мешканець вулички видався йому Даньком Соколюком, у кожушку наопашки. Рушати назад не мiг, що тодi подумали б про нього богове. Пiшов на Данька, аж то будяк.

Сплюнув, а далi поклав собi не дати розiгратися страховi в животi, хоч страх завше чатуе його саме там, а вихiд мае зовсiм в iншому мiсцi…

Десь у половинi вулички чужi вудильця забряжчали в кишенi гризотнiше, вiн i сам незчувся, як страх у животi перемiг його i примусив побiгти – то один Явтушок втiкав вiд iншого, певно, вiд того, який цiеi ночi пошився в «денiкiнцi»…

На ранок Вавилон облетiла новина… В головнiм вiтряку повiсився Тихiн Пелехатий.