Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

Нiч видалася тиха, не було помолiв, йому нiхто не заважав. Коли Фабiян прийшов туди, щоб зняти мiрку для домовини, старий уже лежав у вiтряку знятий, прикритий ряденцем. Горiли свiчки, й Отченашка шепотiла над ним своi потаемнi молитви. Знiмаючи мiрку, трунар не помiтив нiяких слiдiв насилля чи боротьби, смерть заподiяно, певне, з власноi волi. Коли Фабiян уже поклав складаного метра за халяву i збирався йти, Отченашка затримала його, взяла за руку й повела схiдцями до горiшнього вiконця. Вона була страшна на тих схiдцях, вела його майже силомiць.

Нагорi, прислухавшись, чи нiкого нема поблизу, стиха попрохала його:

– Дивись, синашку. Тiльки добре дивись. Ти там нiчого не бачиш?..

Велетенська панорама вiдкрилась його очам, але чогось особливого, незвичного Фабiян у нiй не помiтив. Комунiвськi скирти, бiлий палац виступав iз марева, запуст без жодноi живоi душi, а сюди ближче товклися на своiм пожнив’i пастушки з бiлими гусьми – визбирувалось колоски з власного поля. Здаеться, нiчого такого, що могло б бентежити Отченашку.

«Се в неi вiд того, – подумав Фабiян, – що вона тут одна з вiшальником. Нi в якому разi цього не можна допускати». Сам трунар нiзащо не погодився б залишитися тут один, хоч знав небiжчика багато рокiв i навiть завiтував до нього на кашу.

– То що, синашу? – перепитала стара.

– Бачу гусей, пастушкiв. Ну що iще?.. Все звiдцiля видно. Запуст, Абiссiнiю…

– А вiн бачив iх…

– Кого, бабо?..

– Буцiм ти не знаеш – кого?.. Ось чому така смерть… – І з тими словами пiшла вниз, а вiн ще довго лишався бiля вiконця, аж доки не нагодились сюди жвавi вавилонськi бабусi в чорному – цi споконвiчнi санiтари й опоряджувачi згаслих життiв.

Уже коли стругав домовину, то не мiг позбутися вiдчуття, що його обступають якiсь жорстокi примари. Бубела застав його вже на вiцi, Фабiян i незчувся, як той зупинив бiля хати своi ресорки, як переступив порога. Вiн оглянув домовину, обстукав ii, похвалив Фабiяна за старанну роботу, тодi витягнув гаманця i заплатив майстровi таку високу цiну, як нiби платив за себе.

– Гарний був чоловiк, то справимо йому гарний похорон. Аякже. На хуторi бичка рiжуть. Раденькi горiлку женуть, скличемо усiх помольцiв та помолок, аби не було на вiтряках жодного суму i страху. Хай йому земля пером… А ти подумай, Левку, чи не мiг би ти заодно з цим, – вiн показав на домовину, – зайняти його мiсце. Робота тиха – е вiтри чи нема, а платня йде. Одне слово – вiтряний сторож. Подумай, Левку.