Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

» Фабiян почув, як по його спинi забiгали мурашки.

– Нехай викличуть сюди вiтряного сторожа. Вiн знае, хто стрiляв…

– Що ти плещеш, дурню? Якого сторожа?.. – виступив Панько Кочубей iз затiнку, де ладнувався переснiдати, тримаючи в руцi варене яйце.

– Отого самого… Якого ж iще?

– Що ти ворушиш мертвого в гробу?

– Отченашка жива. Нехай покличуть ii…

– Тепер бачите всi, що вiн юродивий, – устав з-пiд воза Бубела, – що його цап розумом свiтлiший за нього…

– А те всiм вiдомо…

– Іще звiдтак, як вiн вiдмовився од землi…

– Й коня промiняв на окуляри…

– Фiлософ! Ха-ха-ха!

І на смiх його.

Жовчний, страшний, божевiльний смiх.

На ганок вибiг вусатий i сказав iм, що вони заважають слiдству. Фабiян сконфужено повiв скельцями, поклонився громадi, наче хотiв вибачитись перед нею, тодi пiдiйшов до воза, скрутив вiхтика з соломи й заходився змiтати ним пилюку з чобiт. Вiн зодягався до Глинська у найкраще, що мав, то застебнув комiрець синьоi сатиновоi сорочки, поправив китички на поясi, перевiрив, чи е в кишенi хустиночка, тодi запитав Лук’яна:

– Де тут у них райпартком?

– Навiщо? Ти ж бачиш, що тут усi своi.

І дядечко з ними заодно…

– Пiду до товариша Теслi…

– В кiнцi вулицi. Бiля старого млина…

Панько Кочубей мало не вдавився крутим яйцем, а Явтушок, помiтивши те, вельми невпопад засмiявся пiд своiм вiзком, де вже мав усе розкладене: хлiб, сiль, огiрки.

– Повернiть його, – скорiш заблагав, анiж наказав Бубела.

Але нi Панько Кочубей, який на ту хвилю вже проковтнув яйце, анi Бонiфацiй (вони однi мали право на те) не стали його зупиняти.

Облишивши снiдання пiд возами, обступили Лук’яна, всi якiсь страшнi й нещаднi. Бубела взяв Соколюка за грудки, десь по шву трiснула на Лук’яновi сорочка-вишиванка.

– Не руште, – вiдштовхнув Бубелу вiд себе Лук’ян.

– Чого, питаю, пiшов туди трунар? – важко дихав Бубела.

– Не знаю, – тихо сказав Лук’ян.

– А померти б ти не знав, басурмане. – І з усiеi сили штовхнув Лук’яна вiд себе, той заточився i сiв хрящем пiд возом.

– За вiщо? – вирiс перед Бубелою високий зблiдлий Бонiфацiй.

Бубела знiтився, збагнувши, що вiн явно переоцiнив еднiсть своiх рядiв, спробував було залишити Бонiфацiя, але той заступив старому дорогу до воза. Усi цi роки, вiдколи Кармелiт у сiльрадi, Бубела молов для нього без мiрчука i тепер не мiг простити такоi невдячностi.

– Тьфу, який ти огидний! І як тiльки Зося з тобою на однiй подушцi спить? Страховисько вавилонське!..