Петро Гулак-Артемовський

Вiд церкви вулиця тягнулася до хутора Пiщаного. А бiля храму стояв будиночок, у якому здавна була церковнопарафiяльна школа». За словами О. Середи, школа працювала i в 20— 30-х рр. XX ст., i вона разом iз сестрою навчалася в нiй у 1932—1933 рр. Жiнка i тепер пам’ятае верандочку, прохiд i кiмнати, де були класи. Але згодом примiщення школи зруйнували, а церкву розiбрали на будматерiали та iншi потреби. Так, сусiд О. Середи – бригадир й. Буюк, скориставшись «службовим становищем», набрав стiльки дощок, що з них побудував сарай, який невдовзi згорiв, а люди говорили, що то «кара Божа».

Представниця роду Гулакiв О. Шляхова розповiдае, що бiля церкви було не лише примiщення школи, в якiй вона вчилася в початкових класах, а й невеличке кладовище, на якому ховали священикiв та служителiв церкви. Але через радянський вандалiзм та безбожнiсть у Городищi вiд нього не залишилося й слiду.

Із розповiдей мiсцевих жителiв, зокрема П. Шляхового, вiдомо про руйнування, паплюження могил священикiв та самого кладовища.

Так, за його словами, у 50-х рр. ХХ ст. при будiвництвi мосту через р. Вiльшанку землю для насипу набирали з мiсця, де була церква. У той час П. Шляховий працював шофером i на власнi очi бачив руйнування склепу, як «у ньому падали й ламалися дерев’янi домовини священнослужителiв». Вочевидь, у склепi покоiлися останки як служителiв церкви, так i священикiв роду Гулакiв-Артемовських: отцiв Патрикiя, Петра, Степана, Василя. На жаль, через безбожнiсть та манкуртство частини жителiв мiста iх так i не перепоховали, як належить, а розбитi домовини вiдвезли на Курган Слави, де, скинувши в яму, засипали землею з того ж кладовища.

В. Гулак, житель мiста й нащадок роду Гулакiв-Артемовських, своею розповiддю пiдтверджуе слова П. Шляхового.

За його словами, у 1953 р., коли ще юнаком вiдвiдував За-греблянську школу, вiн став свiдком того, «як пiд час будiвельних робiт на р. Вiльшанцi грейдером було розрите поховання: вузеньке примiщення пiд землею, куди вели сходинки, немов до льоху, в якому по обидва боки стояли дерев’янi домовини, що були не дощатi, а довбанки в деревi».

Уродженець мiстечка А. Журавель розповiдае, що змалку разом iз друзями-однолiтками гуляв на цвинтарi, що був нижче Покровськоi церкви. Вiн добре пам’ятае, що серед поховань там були й могили радянських та нiмецьких солдатiв, «оскiльки бабуся частенько його сварила, щоб не пiдходили до нiмецькоi». Уже в дорослому вiцi, коли вiн працював водiем вантажiвки на будiвництвi мосту через р.