Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

Матерям мiцнi обiйми необов’язковi, вiдбитки тiл iхнiх дiтей назавжди закарбованi всерединi кожноi. Вони носять своiх дiтей у собi все життя. Батькам цього нiколи не зрозумiти. Те, чого так часто не вистачае синам, – це мiцних чоловiчих обiймiв своiх батькiв на прощання.

Коли прощаешся, Грегу

Обличчя то з’являлися, то зникали, начебто фотопапiр опускали в рiдину тремтячою невпевненою рукою, i фотограф-аматор боявся, що пiнцет вислизне i цiнний знiмок розчиниться назавжди. Грег розумiв, що зображення не може водночас i з’являтися, i зникати, але саме зараз так i вiдбувалося.

Крiзь туман у головi й гуркiт двигуна вантажiвки вiн намагався зосередитись i згадати, де вiн мiг бачити цю картинку ранiше: мама у святковiй красивiй сукнi, вiн – ще пiдлiток рокiв одинадцяти-дванадцяти, в довгих шортах i свiтлiй сорочцi з коротким рукавом, i батько, на обличчi якого камера зафiксувала безтурботну посмiшку, яку вони зазвичай так рiдко бачили. На мiсцi фiгури батька контуром чорнiв негатив. Грег просто пам’ятав, що батько в той момент посмiхався, але за яких обставин зроблений знiмок, випало з пам’ятi. Дуже хотiлося пити, i вiн подумав, що якби той чоловiк, який всю дорогу поправляе йому бинти, дав хоча б кiлька крапель води або просто змочив губи, то вiн би згадав. Йому захотiлося облизати губи, але язик наче збiльшився вдвiчi й не хотiв слухатися. Чиiсь пальцi, що смердiли соляркою та порохом, уклали пiд язика, наче пiгулку вiд спраги, шматок пожованоi вологоi марлi. Вантажiвка, не вимикаючи двигуна, зупинилася – здаеться, помер ще один важкопоранений боець, i Грег крiзь пелену знеболювального почув чужi незадоволенi голоси. Вiн мрiяв, щоб машина постояла якомога довше – на ямах поранених у кузовi пiдкидало так, що не померти було складно. Рятувало те, що хлопцi лежали майже один на одному, i тi, хто ще не втратив свiдомiсть, мiцно трималися за борти та за своiх напiвживих товаришiв. Греговi захотiлося вiдкрити очi, щоб подивитись, що там вiдбуваеться i хто саме помер, але в нього не вистачило сили. «Давай!» – гучно закричали над головою, i вантажiвка, ковтнувши в кузов пилюки, застогнала зчепленням, смикнулася i поiхала, набираючи швидкiсть. Першим зник негатив, що сховав у собi усмiшку батька, потiм зникла мамина сукня i сама мама – Грег хапався подумки за ii зображення з останнiх сил, але мама вислизнула, зникла зi свiдомостi, як i хвалькуватий пiдлiток поруч.