Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

Загалом, залишився з нами лише старшина – не знаю нi iменi, нi прiзвища, не бачив його нi в полонi, нi пiсля полону – вiн органiзував оборону, лише шiстнадцять бiйцiв погодилися з ним залишитися тримати коридор для вiдступаючих. Вiдстрiлювалися з пезеерка, були беемпе, танк. Нас оточили: хтось загинув, а хто встиг, тi здалися в полон. Росiйськi солдати поводилися нахабно, кричали: «Ми – миротворцi, ми прийшли сюди навести лад!» – i хотiли розстрiляти нас одразу ж, прямо там, в окопах, але росiйський майор не дав.

Вивели на дорогу, там кавказцi, тварюки: знущалися, били, зв’язували руки i клали на асфальт обличчям униз, заводили беемде i пiд’iжджали, хотiли розчавити живцем. Урятував той самий росiйський майор: «Смертей полонених тут не буде!» Потiм тримали в окопах – шiстнадцять чоловiк нас було: п’ятнадцять – з 51-i бригади, i я один – з 93-i – в полi за Осиковим, не годували i не поiли, вночi дико холодно, спали, обнявшись, багато поранених. Наступного ранку, нiчого не сказавши, росiяни пiшли. Ми, як могли, дiсталися до Осикового, нас нагодували мiсцевi й заховали по погребах. Там ви нас i пiдiбрали…»

Ми сидiли нi живi нi мертвi. Звичайно, ми розумiли, пам’ятаючи розбитi колони на дорозi й кiлькiсть трупiв, з якого пекла нам вдалося вискочити, але розповiдь людини, яка це пережила особисто, нас потрясла. Автобус пiсля цього вiд Льохи нi на крок не вiдходив, боявся, що той вчинить iз собою що-небудь погане. Психологiчний стан у хлопця i справдi був не дуже добрий, але нiчого, нинi воюе десь пiд Щастям.

Прохолоджувалися ми недовго. У штабi, як завжди, народили генiальну iдею – залучити пересувний прикордонний загiн до патрулювання мiста. Але ми ж все-таки прикордонники, а не менти, у нас iншi завдання. Зiбрали делегацiю – майор Буряк, двiйко офiцерiв, старший сержант Автобус, сержант Академiк – i пiшли до генерала: мовляв, так i так, вiдправляйте на ротацiю, хочемо трохи побути вдома i служити далi за квалiфiкацiею.

– Не час для вiдпочинку! Марiуполь у небезпецi! Ось ваш командир, пiдполковник Волинський, на ротацiю не проситься, хоча вивiв колону з оточення цiлою i неушкодженою.

– Яку колону? – бiйцi так i присiли.

– Як яку? Вашу колону! Вивiв, прибув, доповiв, як водиться. Штаб його до нагороди представив – ордена Богдана Хмельницького третьоi ступенi, хочемо у вiйськовому званнi пiдвищити…

– Добре, що не Героя Украiни дали, – пожартував Автобус.

– У сенсi? – не зрозумiв генерал.