Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

Дружина давно хотiла другу дитину, а вiн не погоджувався, зате тепер вiн двома руками, двома ногами, ну i всiм iншим, що ворушиться у чоловiка – «за». Через дiрочку в ковдрi, що пропахла медичним розчином i мертвеччиною, iз запахом якоi вiн так i не звикся, Кабан бачив обличчя убитого хлопчиська, якщо вiрити сну – Артемки. Хлопчик лежав бiля батька Вохи (Кабан не знав, як ставитися до сну, але для себе називав усiх так, як почув уночi), закинувши руки над головою, нiби дiйсно спав. Його дитяча шкiра мiсцями порепалася i посинiла, обличчя розпухло, але вiд цього стало ще безневиннiшим i беззахиснiшим.

Кабан спробував уявити, якого кольору в Артемки очi, як вiн говорить, як смiеться, як грае у футбол, як ходить iз батьком на рибалку i полювання. Тут уява Кабана запротестувала, вiн не хотiв уявляти дитину зi зброею в руках. Нi, вiн не став пацифiстом, i його бажання воювати i знищувати ворогiв нiкуди не зникло, незважаючи на всi неприемностi, що звалилися на нього, проте щось нове з’явилося в душi, i вiн дуже добре це вiдчував i усвiдомлював.

Сергiя Петровича й Єгора Георгiйовича, обох дiдусiв, забрали ранком четвертого числа. Звично задзвенiли ключi, забахкали в тамбурi черевики працiвникiв похоронки, зацокали пiдбори, вiдчинилися дверi, i до вагона увiйшли синi лiкарнянi штани i довга темна сукня, пiд якою вгадувалися молодi стрункi мiцнi ноги.

– Я за дiдусем, – сказали довгi ноги.

– Як прiзвище? – спробували запитати сухо, але не змогли, синi лiкарнянi.

– Демидов Сергiй Петрович.

– Рiк народження? – сьорбнули слиною синi штани.

– Тисяча дев’ятсот двадцятий.

– Пожив ваш дiдусь!

– Так, три вiйни пройшов.

– Три?

– Ну, так, три: фiнську, Вiтчизняну i японську.

– Дев’ятсот п’ятого? – спробували пожартувати синi лiкарнянi.

– Давайте до справи, – довгi молодi ноги пiд темною сукнею не оцiнили жарту. – Ми з головлiкарем по телефону домовлялися, що привести дiдуся до ладу можна прямо тут. Я тiльки-но приiхала, всього на один день, тут займатися похоронами особливо нiкому, так що ми швиденько додому – попрощатися, а потiм вiдразу на кладовище.

«Тiльки не це, – подумав Кабан, – не кашлянути, нi. Де вони будуть це робити?»

– Ну, не знаю, наскiльки буде зручно, тут запах не дуже, самi вiдчуваете – кондицiонер не працюе, виправити нiкому, а на холодильник у лiкарнi грошей немае, – якось невпевнено сказали синi штани. «Щось несхоже на них», – вiдзначив Кабан.