Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

– У мене теж немае, – темна сукня не була налаштована на довгi розмови.

– Чого немае?

– У мене теж – на ремонт кондицiонера i новий холодильник для вашого вагономорга – грошей немае, – уточнила, дратуючись, сукня.

– Але добровiльний внесок…

«А, ось чому синi брюки заiкаються – грошей хочуть», – збагнув Кабан.

– Скiльки?

– Заради бога, це ж добровiльний внесок, хто скiльки дасть. Зазвичай дають триста.

– Гривень? – уточнила сукня.

– Ну, поки що не рублiв, – уточнили синi лiкарнянi.

Сукня клацнула сумочкою i вiддала грошi, синi лiкарнянi задоволено схлипнули:

– Ось на тiй поличцi розмiщуйте дiдуся, будь ласка.

Заходьте, хлопцi, тягнiть його обережно сюди, переступайте наших нещасних, так, столик можна пiдняти, якщо потрiбно.

– Скiльки це часу займе? – темна сукня розслабилася, але не подобрiла.

– Хвилин тридцять, не бiльше, – вiдповiли чорнi штани з похоронного.

– Добре, я на вулицi почекаю. Тут кафе поруч е? Менi б випити чого-небудь, бажано, мiцного. Ну i запах тут у вас.

– А ходiмо до мене! У мене коньяк, – запропонували, виляючи штанинами, синi лiкарнянi. – В холодильничку.

– А ходiмо! – молодi загорiлi ноги рiзко розвернулися на пiдборах до виходу, i Кабан побачив пружнi блискучi гомiлки. – День попереду важкий.

– І спекотний, – пiдтакнули синi лiкарнянi.

Кабановi здалося, що вiн навiть вiдчув, як у синьоштанього санiтара вiд передчуття коньячного задоволення заворушилися пальцi нiг.

– Чуеш, Греку, а нащо ти дiвцi про пiвгодини гнав? Тут же роботи – на сiм хвилин.

Дiд цiлком нормальний, раз-два пiдправити – i готовченко.

– Ага, братан, а по пiвштуки вона нам за сiм хвилин, думаеш, вiдвалить? А от за пiвгодини – вiдвалить. Отже, дiставай причандалля, давай дiда фарбувати.

Мужики заметушилися довкола Сергiя Петровича, дiстали iнструменти i взялися за роботу. Кабан лежав тихо, прагнув рiдше дихати i думати про щось свое.

Раптом вiн почув характерний шелест целофану сигаретноi пачки i клацання запальнички, в морзi миттево запахло мiцними дешевими сигаретами.

Кабан судорожно гикнув, прагнучи не ворушитися i не шумiти, i ледве стримав стогiн – палити захотiлося неймовiрно.

– Агов, ти щось чув? – поховальник вiдiрвався вiд обличчя старого.

– Що чув? – другий зосереджено вiдкорковував чекушку.

– Ну, начебто гикнув хтось.

– Я не гикав, – «шпок» – вiдкоркувалася чекушка.

– Тобто, це не ти гикав?

– Та нi, тобто так – це не я гикав. Тобто, нi.