Максим Рильський

Проте Маланюковi вiн тодi не вiдповiв…

Валер’ян Пiдмогильний у статтi «Без стерна» також дорiкав Рильському за втечу вiд дiйсностi в краiну мрiй; за «специфiчну побожнiсть» у ставленнi до рибальства; за «комплекс дикунства» (себто – за поетизацiю самiтницького «первiсного життя» серед незачепленоi цивiлiзацiею природи)… Чимало полемiчних суджень висловив вiн щодо поетичного трактування Рильським природи, кохання i мистецтва, часом навiть iронiзуючи над польотами уяви автора «Синьоi далечiнi» (характерними в цьому сенсi е мiркування критика про комплекс «далекоi царiвни», «неземне» мистецтво, екзотику незвiданих краiв у перших збiрках Рильського).

Пiдмогильний вважав, що «мрiйний човен поета» вiдносить його далеко в бiк вiд «грiшноi» дiйсностi; що М. Рильський – «повний внутрiшнiх противенств Дон Кiхот дитячих мрiй», тож завершував вiн свою статтю рiшучим закликом: «Будь цiльний, поете! Через якi хочеш моря веди свiй корабель, але ти веди, а не воля бур».

Пiдмогильний, як бачимо, докоряе Рильському за те, що його романтичний «корабель» пливе мовби «без стерна», наослiп (звiдси – по-максималiстськи суворий фiнал статтi: «М.

Рильському нема чого очей в’язати – i так вiн слiпий»).

І все ж, попри полемiчнi перехльости, статтю В. Пiдмогильного не варто ставити в один ряд зi схожими на публiчнi доноси памфлетами Я. Савченка. Це все-таки фахова полемiка, хай i загострена мiжгруповою лiтературною боротьбою: у 1926 р. Пiдмогильний разом iз Плужником, Антоненком-Давидовичем, Косинкою, Марiею Галич, Осьмачкою, входив до групи «Ланка», яка оформилася пiсля розриву цих письменникiв зi старшими вiд них «неокласиками» (певний час i тi, й тi збиралися пiд «дахом» Аспису – Асоцiацii письменникiв).

Складнiше було з розгорнутою рецензiею Бориса Якубського на поетичну збiрку М. Рильського «Де сходяться дороги» («Не в ритм з добою», «Лiтературна газета», 1929, № 7). Лiтературознавець, дуже близький до «неокласикiв», зокрема – Миколи Зерова, Якубський несподiвано оголосив нову збiрку поета «явищем реакцiйного романтизму»! Тут уже йшлося, по сутi, про речi iдеологiчнi: «поривання всiх зв’язкiв з дiйснiстю, симпатiя до всього старого, ота сама «свiтова скорбота», що шукае самотности, сповненоi розчаруванням…»

Якубський демонстрував, що сам вiн уже iдеологiчно «перелаштувався» на новий лад…

Рильський вiдреагував на рецензiю вчорашнього «майже неокласика» iронiчним вiршем, що поширювався у лiтературних колах у списках.