Максим Рильський

Якесь зайве кiльце, що порушуе загальну звязь процесу розвою, що вносить дiзгармонiю в сiнтез досягнень мистецькоi украiнськоi думки.

Основ для творчости, будь яких традицiй в укр. письменствi для Рильського немае. Вiн – рослина з чужого поля. Сюди попав випадково. В цьому його трагедiя.

*?*?*

Другий неокласик – П. Фiлiпович, i значно слабiйший за Рильського, але iз бiльшими данними до акцii, до прийняття дiйсности, поки що ходить на ходулях клiкушества, в мантii аполонового жерця, i так само, як Рильський, пливе берегами минулого, перебувае в тяжкому конфлiктi з революцiйною дiйснiстю.

Вiн не такий «дворянин», як Рильський, але намагаеться все таки одягтись в тогу «арiстократа».

Свiт приймае не в його реальному значiнню, не в причиновiй звязi явищ, – а метафiзико-символiстично, через iнтелiгентсько-мiщанське свiтоiснування.

Передовсiм – революцiя. Вона для нього, для його рафiнованих i заляканих нервiв – жах, кров, руiна. Революцiя – катастрофа iдей, свiтогляду, i побуту, загибiль всього, що лише й рiдне Фiлiповичовi.

Псiхологично, цiлою своею культурою Фiлiпович тiсно звязаний з буржуазним вiком, з буржуазною добою. Там його початок, там межi його iндiвiдуальности, там всi вагони права, моралi, естетики. І все це к чорту полетiло од пролетарськоi революцii. Розсипалось на порох.

Що ж дивного, що слабонервний поет, з закостенiлою буржуазно-мiщанською вдачею, розгублено, в паницi став перед фактом катастрофи його свiту?

Звiдцi всi його «качества»: i солоденька сiмволiка, i мiстика, i цiлковите неприйняття дiйсности революцii.

А також – шукання спокою, затишку, тишi, шукання рятунку й утiхи.

«На поталу камiнним кригам,

На глуху наругу вiтрам,

На зневагу звiрям, що плигом

Проминуть i квiтку i храм,

Оддам i трiвожну душу

І холодний спокiй думок,

І вартую, надiюсь, мушу

Виглядати, чи йде Пророк».

(Ст. 11).

Фiлiповичовi потрiбний Пророк, щоб розвiяв жах революцii, щоб дав йому надii, щоб виправдав його власне iснування.

Такого пророка жде поет.

За роспукою й трiвогою, за зовнiшнiми фактами в революцii – Фiлiпович нiчого не бачить, не хоче придивитись уважнiше, не почувае ходу нових творчих сил, нового життя.

«Тiнi людей камiнь —

Важко моiм очам.

Бачу блакитнi плями

Неба дешевий крам.

А серед вулиць купи —

Всiх заведе одчай.

. . . . . . . . . .

День умiра. Убого

Никне небесне шатро.

Мiсто прокляте Богом!

Кинув тебе i чорт».

(Ст. 15).