Прокляті рубіни. Книга перша. Стилети Борджіа

Пiдiбгавши ноги, вона зручно влаштувалася на широкому сидiннi, поклавши на колiна ноутбук. Знайшовши у пошуковику кiлька фiрм, якi продавали аналогiчну продукцiю, заглибилася в читання рекламних текстiв, автоматично вишукуючи помилки у колег й примiряючи своi намiтки.

Але робота все одно не йшла. Думки постiйно поверталися до радiсноi новини. Раптово згадалося, як пiсля закiнчення навчання, вона, окрилена своiми успiхами у вишi та схвальними вiдгуками викладачiв, стала до працi у мiськiй газетi. Але крила занадто швидко опустилися, потiм з них повисмикували пiр'я, а згодом i зовсiм обрiзали по саме не можу.

Як виявилося, професiя журналiста в газетi, нехай i у такiй розкрученiй, що виходила величезним накладом у Киевi та областi, докорiнно вiдрiзнялася вiд тiеi професii, якiй ii вчили цiлих чотири роки.

Репортажi Льольки за випадки корупцii та зловживання в середовищi посадовцiв, за тяжке становище: дитячого будинку, ветеранiв та iнвалiдiв нiкого не цiкавили. Потрiбнi були «смаженi факти» стосовно верхiвки суспiльства, за подii у нiчних клубах, за бруднi вподобання рок, або поп-зiрок.

Редакторiв цiкавило життя хлопчикiв-мажорiв та iхнi карколомнi витiвки: хто яку тачку придбав, як швидко ii розгепав, хто з ким переспав, хто у кого вiдбив чергову подружку, дружину, чоловiка, зруйнував родину й на ii уламках створив нову «вдалу».

Редактори гримали на Льольку, шматували тексти й вказували пальцем на дверi. Пiсля цього вона рюмсала в кабiнцi туалету. Вся у шмарклях телефонувала Маргошi й Дар’i, вислуховуючи заспокiйливi слова та поради.

Незабаром Марго це набридло i вона познайомила хрещеницю з одним iз провiдних столичних журналiстiв, який входив у ТОП-10 за кiлькiстю опублiкованих статей та за сумами отриманих за них гонорарiв.

Журналiст був на п'ятнадцять рокiв старшим за Льольку, двiчi розлучений. Вiн мав пiдсаджену коньяком печiнку, легку форму сколiозу й цiлу купу знайомих у середовищi олiгархiв, депутатiв та зiрок столичного бомонду. Але iнформацiю Макс Светлов (за паспортом Іван Перескокiн) черпав зовсiм в iншому середовищi.

Офiцiанти та бармени елiтних ресторанiв й нiчних клубiв, покоiвки та адмiнiстратори готелiв, продавцi автосалонiв, ювелiрних бутикiв, iнспектори ДПС i опера з «уголовки» за щедру винагороду, а iнодi з почуття звичайноi людськоi неприязнi, яка часом межувала з почуттям вiдвертоi ненавистi до «зiрок нацii», постiйно постачали його цiкавими подробицями iхнього особистого життя.