Прокляті рубіни. Книга друга. Кольє Магдаліни

Дiвчина знову повернулася до хлопця. Повторилася процедура зi швидкiсною зйомкою.

– Поквапся. Що вона робить?

– Присiла за столик. Зробила замовлення.

– Поруч багато людей?

– Немае нiкого.

– Як ти гадаеш, вона на когось чекае?

– Навряд чи. Ми вели ii вiд самого видавництва. Вона нiкому не телефонувала i не вiдповiдала на дзвiнки. Палить, переглядае газету.

– Час. Іншоi нагоди у нас не буде.

– Ти права. Тiльки не зiпсуй все, як минулого разу.

– Я впораюсь.

* * *

Льолька розташувалася за столиком, встановленим на тротуарi бiля дверей невеликого бiстро, неподалiк вiд перехрестя двох вiдомих паризьких бульварiв: Італiйського та Осман.

Зробила замовлення. Дiставши з пачки цигарку, закурила i розгорнула газету.

Пiсля зустрiчi з головним редактором видавництва, вона вiдчувала себе настiльки втомленою, що, навiть iсти, не хотiлося. І це незважаючи на те, що зранку у неi в шлунку не було нiчого, окрiм вмiсту двох чашок кави. Глибоко затягнувшись, Льолька випустила дим тонкою цiвкою вгору i почала переглядати столичнi новини.

Звичайно ж, як i обiцяв редактор на першiй сторiнцi Le Dauphinе Libеrе, красувався анонс ii нового роману. Щоправда, свiтлина Льольки була торiчна.

Прямуючи до видавництва, Льолька в якостi маскування використовувала сiрий з тонким чорним малюнком «ялинка» капелюх «гаврош» i окуляри в прямокутнiй оправi з простим склом. Журналiсти, дiзнавшись про вихiд нового роману, божеволiли, намагаючись дiстатися до новоi «зiрки» детективного жанру.

Усiх вражала мiстична здатнiсть Льольки наперед описувати подii, якi вiдбувалися в реальному життi. Всiм неодмiнно хотiлося дiзнатися, як це працюе та яким чином юна письменниця збираеться використати свiй дар.

Коли Алекс був поруч, то вiн швидко позбавлявся надокучливих «акул пера». Але коли чоловiк був зайнятий, доводилося маскуватися, в надii, що ii не впiзнають.

Почувши звуки крокiв, Льолька вiдiрвала очi вiд газетних рядкiв. До столика пiдiйшли хлопець i дiвчина. Руки хлопець тримав за спиною, а обличчя дiвчини вiдбивало надзвичайну люб'язнiсть i зацiкавленiсть.

– Вибачте, що вiдриваю вас, але ж це ви мадам Деланж?

– Так це я, – ствердно кивнула Льолька. – А в чому справа?

– Я хотiла б поставити вам кiлька запитань.

– То спробуйте.

Дiвчина не передбачала такого розвитку подiй, тож всi пiдготовленi заздалегiдь заперечення, спрямованi на те, щоб умовити Льольку дати iнтерв'ю, змiшалися в головi та ввели ii в стан легкого ступору.