Прокляті рубіни. Книга друга. Кольє Магдаліни

– А що ви тут робите? Обмiрковуете новий сюжет? – мозок видав дiвчинi запитання, яке не було прiоритетним в заготовленому перелiку.

– Нi. Не обмiрковую. На трамвай чекаю, – Льолька бовкнула перше, що спало iй на думку – улюблений жарт студентськоi пори.

– Що перепрошую?

– Чекаю на трамвай. Що тут незрозумiлого?

– Але вибачте… Тут не ходить трамвай. Бульваром, навiть рейки не прокладено, – дiвчина спантеличено глянула на парубка, а потiм на Льольку.

– Ось i я мiркую, що довго менi доведеться на нього чекати.

Тому вирiшила поснiдати. Чи вже, мабуть, пообiдати. Їсти будете? – посмiхнулася Льолька.

– Що, перепрошую? – було, схоже, що дiвчина остаточно втратила контроль над мозковим центром, який вiдповiдае за пов'язану людську мову.

– Сiдайте за столик разом з вашим папарацi i замовте iжу. Я пригощаю. Пiд час обiду й поспiлкуемося. Якщо ви i далi будете стирчати поперед мене, наче соляний стовп, то набiжать конкуренти. Тодi ваша прогулянка слiдком за мною вiд дверей видавництва, буде марною тратою часу.

Хлопець з дiвчиною незграбно присiли за стiл. Напружена фiгура й пальцi, що нервово перебирали ремiнець сумочки, вказували на повну розгубленiсть молодоi журналiстки. Вона дiстала з сумочки диктофон, покрутила його в руцi, потiм знову заховала назад.

Згасивши в попiльничцi недопалок, Льолька пiдкурила наступну цигарку. Вiдклавши вбiк газету, вона махнула гарсону, що визирнув з дверей бiстро. Хлопець у мить пiдскочив до iхнього столика. Переглянувши меню, Льолька самотужки вирiшила, чим пригостити несподiваних гостей.

Поки готували обранi нею страви, Льолька придiлила увагу дiвчинi, яка здавалося, остаточно втратила контроль над здатнiстю розмовляти.

– Перше iнтерв'ю?

– Таке серйозне – так, – з полегшенням кивнула дiвчина. – Скажiть мадам Деланж…

– Давайте без мадам. Просто Ольга.

– Скажiть Ольго, чому ви погодилися з нами поспiлкуватися?

– Себе згадала. Я ж теж починала з журналiстики. Працювала в Киевi у мiськiй газетi.

Коли ви пiдiйшли, у тебе в очах вiдбивався такий жах, наче, ти потрапила в кiмнату з манiяком-людожером. Ну, вилита я!

– Дякую за розумiння. А ваш новий роман… Кажуть, що ви все це передбачили заздалегiдь? Це дiйсно так i було? З чого взагалi все почалося?

– Вiдразу вiдповiм i зробимо на цьому наголос! Мое вмiння писати наперед, я не можу пояснити нiяк. Інтуiцiя. Збiг. Божий дар. Не знаю! Взагалi це просто звичайна праця письменника.