Евотон: початок

Та ноги рухалися… Вони вже не корилися господаревому глузду i пересувалися самостiйно… Наче розумiли, що потрiбно рухатися, i байдуже: куди i як! Подорожнього вже не принаджував, як ранiше, рятiвний оазис. Його зiр невблаганно затьмарювався… Рухався наослiп.

Нарештi, вiн побачив бiлий промiнь слiпучого свiтла крiзь заплющенi повiки. Вiдчув нiжнi дотики рук i лагiдний голос. Ласкаве тепло огорнуло i пестило його з усiх бокiв. Потiм усе повiльно розчинилось у суцiльнiй темрявi…

Подорожнiй опритомнiв пiд високими пальмами на тканинах, розстелених на травi.

Вдалинi височiли бархани… Бiля вогнища сидiв чоловiк i мовчки дивився на таджин[1 - Таджин – масивний керамiчний горщик, щiльно закритий високою конiчною покришкою.]. Втомлений вигляд не псував витонченi риси його шляхетного обличчя. Побачивши, що Подорожнiй отямився, чоловiк поволi перевiв на нього свiй погляд.

Подорожнiй усвiдомив, що перед ним – виняткова Людина. Їi очi ввiбрали Всесвiт з його галактиками i законами, материнську любов i турботу про ближнiх, мудрiсть усiх монахiв i фiлософiв планети.

Чоловiк узяв глиняну тарiлку, що лежала неподалiк, i зсунув покришку таджина. З нього клубочився пар, зникаючи у повiтрi, посвiжiлому пiсля денноi спеки. Поклавши на тарiлку гарячi овочi й наливши у склянку воду, чоловiк наблизився до Подорожнього та поставив iжу бiля нього. Пiймавши вдячний погляд гостя, рятiвник повернувся до вогнища.

Подорожнiй единим духом випив склянку води, скуштував овочi й спробував пiдвестися.

Та миттево зрозумiв марнiсть своеi спроби. Йому не пiдкорялося тiло… Рятiвник дбайливо за ним спостерiгав. Раптом обличчям Подорожнього промайнула судома розпачу i тривоги. Рiзкими рухами голови вiн уперто намагався знайти когось поглядом!

– Не я тебе врятував…

Гiсть, зрозумiвши всю гiркоту того, що трапилося, сумно вiдкинувся назад на розкинутi тканини i вдячно подивився крiзь сльози у чисте небо.

ГЛАВА 1

Велфарiй лежав на березi рiчки Ланг.

Його блакитнi очi вчаровувалися розкiшною панорамою мальовничих лiсостепiв та ясного золотаво-червоного неба.

Повновода Ланг, найстрiмкiша рiчка Патрii, владно прокладала собi шлях крiзь барвистi долини, де хвилювалася повiнь соковитих трав жовтого, зеленого, червоного, блакитного, а подекуди й фiолетового кольорiв, вибухали дiамантовим iскрiнням дерева, бiлi та пухнастi, наче кульбаби, де-не-де зволоженi акварельною нiжнiстю зеленого листя.