Мер сидить на смерті

 – «Давайте» не пройде!.. Треба розписатися у моiй вiдомостi. Вона алiбi!.. Знаете, що таке алiбi?..

– Здогадуюсь, – буркнув Лев. Розписався на хмiльнiй галочцi, намальованiй поштарем. – Дякую, – додав. Прислухався. Йому здалося, що плаче Ганнуся.

– «Дякую» в горло не заллеш… – помахав вказiвним пальцем перед носом у господаря чоловiк. Вiд цих слiв Лева пересмикнуло. Чув уже iх одного разу.

– Маю тiльки шампанське…

– Шампанське така штука, – резюмував поштар, – що коли потроiти, то майже таке саме, як горiлка.

Сусiдка панi Стефа висунула з дверей спочатку голову, придивилась до дотепного листоношi i знервованого Лева i випхалась повнiстю.

– Ти запрошуеш у гостi, Левчику? – звела з надiею брови.

– Нi, – вiдмахнувся Безрукий. – Марi викликали на роботу. Я сам. Мала вередуе. Без господинi гостей не приймаю…

– Шкода… А такий день! Такий день… – розчарувалася сусiдка.

Листоноша очiкувально мовчав. Лев спiдлоба глипнув на нього.

– Зачекайте, – звелiв i зник у кiмнатi. Повернувся з шампанським.

 – Прошу, – запропонував в обмiн на листа.

Поштар прицiлився до повноi пляшки.

– Забагато, – зробив вiн фаховий висновок.

– А я для чого? – цвiрiнькнула панi Стефа. – Заходьте. Вiдмiтимо день народження моеi Ганнусi. Внучечки, можна сказати. Бо я iй як бабуся рiдна. – Панi Стефа заштовхала поштаря до себе в квартиру. Їй треба було поговорити. А вiльних вух у час комп’ютерних технологiй – катма…

Ганнуся почала плакати. Лев кинув листа на тумбу бiля вiшалки i заспiшив до дитяти.

Взяв на руки, став розважати – не допомагало. Носив по квартирi, пропонував усе, що хоче, – все одно сльози. Пiдстрибував, вилiз на табурет, ледь абажура не зняв… Не допомогло. Нiяк… Згадав про нову iграшку, увiмкнув ляльку. Ганнуся мовчки послухала китайськi балачки ляльки – i знову зайшлася ревом. Та все тикала пальчиком у коридор. Там ледь не вислизнула з рук – так потягнулася до… листа. Лев, радий старатися, подав дитинi конверт… Ганнуся всмiхнулася, почала гугукати, розглядаючи нову «iграшку», принесену дотепним дядечком. Розглядала, нiби читала. І враз застигла в наiвному ангельському спантеличеннi. Бо побачила зовсiм iншого, бiлого, як стеля, за якою iй частенько доводилося спостерiгати з лiжечка, татка…

Лев упiзнав почерк на конвертi. Його вiн пам’ятатиме i на тому свiтi. Адже цi викрутаси змiнили його життя повнiстю. Перевернули з нiг на голову. А потiм поставили на мiсце. Вже зовсiм iншого. І подарували йому теперiшне щастя.