Мер сидить на смерті

По-перше, тоi ночi вiд надпотужноi енергii фотографii вiн ледь не помер вiд серцевого нападу. По-друге, новiтнiй детектор брехнi, винайдений привидами Парижа, на якому сьогоднi перевiряли Безрукого, навiть не сiпнувся. Наче був мертвяком…

Усе йде за планом. Домовина тiло мае. Ще треба пiдселити Ченця i Чорну даму…

Вони привиди тямущi, рвуться до бою… Їм усе роз’яснено й обiцяно… Так що вперед! Допоки свiтло не добралося до пiдземель… Бо тодi не допоможе навiть Бог… Адже не буде кому прощати…

17

Безрукий тупцяв на порозi власноi квартири, тиснув на дзвiнок, гатив кулаком у дверi i нервував.

Ключа забув на роботi. Радiв, що пiсля тортур Борислави Болеславiвни хоч голову прихопив. За мить переключився на дверi сусiдки панi Стефи. Безрезультатно.

– Пiшли гуляти, – зробив вiн висновок. – У таку зашмаркану погоду потягли Ганнусю надвiр! А потiм охкають над дитиною, мацають дитячого лобика, тикають градусник i огиднi лiки сують! Що старе, що молоде: два чоботи – пара.

У бабцi життевий досвiд – вона наймудрiша. Марi – лiкар хоч куди. Обое переконанi, що дитинi потрiбне свiже повiтря! Де вони в тому задурманеному вихлопами мiстi знаходять свiже повiтря, один Бог знае! Треба сьогоднi ж купити мобiльник. Такий час настав, що без нього хоч умри…

Ще раз щосили натиснув дзвiнок. Рука механiчно потягнулась до клямки. Натиснув – i дверi вiдчинилися. Як у казцi… Забiг до квартири. Ганнуся повзала по килимку, бавилася роздертою на шматки китайською лялькою, яку Лев подарував iй на день народження, i радiсно гугукала! Побачивши татка – здивувалася.

Наче не його чекала. Що коiться?

– Марi! Панi Стефо!.. – Тихо. У хованки з ним бавляться, чи що?

Гупнули вхiднi дверi.

– Де моя маленька пташка? – шукав когось солодкий, як нектар, голос. – Секундочку, золотце! Я все знайшов!

Безрукий напружився, щоб той голос одним ударом упокоiти. У кiмнату заскочив радiсний Борис Мудрагель. З мiнiатюрними викрутками i старим радiо з пiдвалу Лева.

Кулак Безрукого застиг за мiлiметр вiд носа вундеркiнда. Ганнуся розреготалася.

– Як це розумiти? – Безрукий взяв юнака за барки i пiдняв. Його ноги смiшно телiпалися над килимком.

– А що таке? – здивувалося чудо з ботанiчного саду. – Поставте мене на грiшну землю, Леве Львовичу. – Безрукий його впустив. – Так краще, – зробив висновок вундеркiнд. – А чого, власне, ви розлютилися? Все добре. У нас з Ганнусею повна психологiчна сумiснiсть.