Евотон: трансформація

Вони потиснули один одному руки й сiли за стiл.

– Як твоi справи?

– Нормально!

– Як Патрiя?

– Досi пристосовуемося до нових умов.

– Держава? Режим оперативного управлiння?

– Так.

– Так ви ж тодi перейшли на п’ятдесятий рiвень… У Норвегii! Невже досi не вiдновили зв’язок зi своiм iнформацiйним полем?

– Вiдновили, але Злата… – Петро несподiвано вмовк i замислився над словами, якi вiн зiбрався вимовити. – Вона щось недобре вiдчувае. Ферруанцi досi патрулюють нашу бiнарну зоряну систему.

Так само як i iншi дiлянки нашоi галактики.

– Вони щось конкретне шукають? – поцiкавився Олександр.

Петро промовчав.

– А ти все так само один?

– Так, – вiдповiв росiянин, що прилетiв на Землю. – А як твоя сiм’я? Як Володимир?

– Уже у школу ходить, – з усмiшкою вiдповiв Олександр.

– Незвично? – обережно запитав Петро.

– Незвично, – погодився Олександр. – Їхнiй мозок по-iншому влаштовано. І це ще м’яко сказано… Вони все знають з раннього вiку. Або, принаймнi, знають уже точно бiльше, нiж наразi ми з тобою.

І за великим рахунком, з ними розмовляти на рiвних можна тiльки на фiлософськi теми. Утiм, навiть у цьому разi вiдчуваеш свое неуцтво.

Петро уважно слухав свого приятеля.

– Проте з iншого боку, розумiеш, що iхне життя буде без того лайна, з яким ми жили ранiше. А дехто з дорослого поколiння живе й досi! – вiн зробив паузу. – Знаеш, у нас не прийнято особливо говорити на такi теми в умовах нестабiльностi. Але…

Росiянин, який прилетiв з Патрii, уважно слухав Олександра, але iх вiдволiкла офiцiантка, що пiдiйшла, з чашкою кави, яку вона акуратно поставила на столi.

– Можу я вам щось запропонувати? – ввiчливо звернулася вона до Петра.

– Так, склянку соку, будь ласка.

– Який сiк ви хочете?

– Апельсиновий, свiжовичавлений.

Дiвчина кивнула й вiдiйшла.

– Вiдвик вiд обслуговування? – зi смiхом запитав Олександр.

– Так, геть незвично. Нове поколiння, напевно, вiдмовиться вiд всiх цих пережиткiв минулого.

Його спiвбесiдник зробив багатозначний рух бровами.

– Отже, що ти хотiв менi сказати до того, як пiдiйшла офiцiантка? – нагадав Петро.

– Чув про Джеймса?

Петро розгубився:

– Здаеться, це вiн розробив програму зближення поколiнь кiлька рокiв тому.

– Отже, не чув. Вiн пiшов!

Петро стривожено скочив на ноги.

– Нi, не з життя, – засмiявся росiянин, хапаючи його за руку й усаджуючи на мiсце, – а з Ради. Робився вiдлюдьком, майже нi з ким не розмовляе.