Евотон: трансформація

Почувши крики, iз-за спин переляканих дiвчаток вибiгли декiлька хлопчикiв. Отримавши сильний запотиличник, Майкл скрикнув i мимохiть простягнув руки вперед, а його очi зажеврiли червоним свiтлом. Нападники з жахом у очах i боягузливим виском пригнулися. Хлопчики, що пiдбiгли, вчинили так само, як Майкл.

– О боже! – закричала мiсiс Керрiнгтон, пробираючись крiзь скупчення дiтей. – Майкле, опусти руки, милий! – вона нагнулася й обiйняла його. Сяйливi очi згасли.

– Мiсiс Керрiнгтон, вiн хотiв евотонувати нас! – заскиглили школярi, випроставшись.

– І правильно! – втрутилася Кетрiн. – Жаль, що не вийшло!

– Кетi! Замовкни! Тримай себе в руках! А ви, шибеники, зайдете пiсля урокiв до мене в кабiнет!

– Але мiсiс Керрiнгтон.

– Без «але»! Розiйтися всiм! І ви теж, захисники! – строго звернулася вона до хлопчикiв, що пiдбiгли на допомогу. – Майкле, евотонування – не жарти! Адже ти повинен це розумiти, як нiхто iнший.

– Пробачте мене, будь ласка, – винувато вибачився школяр.

– І я муситиму повiдомити про цей iнцидент вашим батькам! – строго звернулася вона до дiтей.

* * *

Надвечiр’я. Сонце вiдсвiчувало на лакованому столику жовтими вiдблисками, характерними для другоi половини дня. На небi анi хмаринки. Теплий вiтерець кружляв у химерному танку тополиний пух. Небосхил раз по раз розтинали антиграви, якi трималися вiдносно невеликоi висоти. Проте звiдси, з антигравiтацiйноi платформи замiсть звичного стiльця, здавалося, що цi новi для землян транспортнi засоби лiтають набагато вище.

– Чашку еспрессо, будь ласка, – попросив чоловiк рокiв сорока, що сидiв за столиком, в офiцiантки, яка пiдiйшла до нього. Вiн викликав голограму свого Помiчника й поглянув на годинник. Потiм подумки вiдкрив останне зведення новинних заголовкiв з невеликими коментарями пiд ними. Один з них iнформував, що в Китаi знову було здiйснено теракт у центрi великого мiста. Вибух забрав життя кiлькох десяткiв людей. Вiн вiдкрив вiдео й, спершись рукою на пiдборiддя, з обуренням проглянув вiдображенi камерами декiлька секунд.

– Олександре, здрастуйте! – гаряче звернувся до нього чоловiк такого ж вiку.

– Петре! – жваво вiдреагував його спiврозмовник, пiднявшись i мiцно обiйнявши свого друга. – Здрастуйте! Я тебе не бачив уже декiлька рокiв!

– Насправдi два роки, – з посмiшкою зазначив Петро.