Петро Дорошенко

Гетьмановi Дорошенку довелося жити i боротися в жорстоку епоху Руiни – саме так традицiйно називають тридцятилiтнiй перiод, що почався пiсля смертi Богдана Хмельницького (1657) i закiнчився з обранням гетьманом на лiвому березi Днiпра Івана Мазепи (1687), ознаменований безперервною вiйною як iз зовнiшнiми ворогами, так i всерединi краiни. Безумовно, цей перiод став трагедiею для Украiни та ii мешканцiв. Розпад держави i втрата незалежностi, занепад звичаiв i зниження цiнностi людського життя, загибель цiлих мiст, удар по економiцi, культурi й освiтi – ось далеко не повний перелiк сумних наслiдкiв Руiни.

Наведемо слова знаменитого украiнського iсторика, автора монографii «Руiна» Миколи Костомарова: «Украiнська справа явно гинула. Невдача за невдачею знищила надii, i люди втратили вiру у свою справу, у свою мету. Виникла думка, що тоi мети взагалi не можна досягти. Через це пропадала воля i терпимiсть. Слабшала любов до рiдного краю, до громадського добра. Патрiотичнi вчинки i жертви здавалися марними. Особистi приватнi iнтереси переважали над усiма чесними i патрiотичними поривами. Свое власне домашне горе для кожного ставало непомiрно важким… Людськi душi дрiбнiли, ставали вбогими, розум притуплявся пiд тягарем важкого пошуку шляху до порятунку». На цьому тлi особистiсть Дорошенка здавалася тому ж Костомарову однiею з найбiльш привабливих. Історик пропонував звернути увагу на «видатну людину», щиро вiддану «iдеi незалежностi i самобутностi своеi Батькiвщини», гарячого продовжувача справи Богдана Хмельницького. Таку ж високу оцiнку гетьмановi дав iнший наш видатний iсторик Михайло Грушевський: «Був вiн чоловiк великого духа, душею i тiлом вiдданий визволенню Украiни, i приймаючи булаву з рук ханських, повертався до староi гадки Хмельницького поставити Украiну в невтральне i незалежне становище мiж Москвою, Польщею i Туреччиною…»

Радянська iсторiографiя вiдзивалася про Петра Дорошенка вже зовсiм в iншому дусi – як про авантюриста, зрадника нацiональних iнтересiв Украiни.

Для пiдтвердження цiеi думки iсторики могли користуватися досить багатим матерiалом з першоджерел. Козацькi лiтописи Грабянки, Величка i Самовидця були не вельми лояльнi до правобережного правителя, оскiльки творцями iх, очевидно, були представники iншого регiону, що мали на момент написання своiх хронiк iнших заступникiв.