Володимир Мономах

«Ся то боротьба з половцями, – завважував свого часу Михайло Грушевський, – дала Мономаху славу доброго страждальця за Руськую землю, ту незвичайну популярнiсть, що кiлька рокiв по тих походах здобула йому киiвський стiл i ту виключну авреолю, котрою оповита його фiгура в старiм письменствi i котра задержалася на сiм вирахуванiм полiтику i зручнiм ковалю своеi фортуни до наших часiв. Вона, ся боротьба дала йому й першу ролю в полiтицi ще перед смертю Святополка… перед сею половецькою полiтикою Мономах займав другорядне становище, iзольований попри союзi Святополка з Святославичами.

Тепер, взявши боротьбу з половцями в своi руки, вiн як головний репрезентант дуже популярний i в тодiшнiх обставинах жизненноi справи, як талановитий вождь i знавець половецьких вiдносин, заняв ролю провiдника, ментора iнших князiв. Хоч у лiтописних оповiданнях перше мiсце даеться Святополку, як киiвському князю, але здiйснена вождем, героем, душею всiх тих походiв виступае Мономах»[48 - Грушевський М. С. Історiя Украiни-Руси.  – Т. 2. – С. 106.].

Однак, слiд зазначити, що взаемини Русi з половцями були наповненi не тiльки жорстокими вiйнами. Мономах докладав зусиль, аби розв’язувати тi чи тi конфлiкти зi степовиками мирним шляхом. Либонь, з цiею метою 1107 року Володимир одружив свого сина Юрiя з дочкою половецького хана Аепи. Другому сину – Андрiю пiзнiше вiн висватав онучку впливового половецького хана Тугоркана. За тривалого перебування Мономаха на переяславському столi зажив князь авторитет розважливого i твердого державця, справедливого володаря-миротворця.

Християнська доброчеснiсть князiв не в останню чергу вимiрювалася iхнiм дотриманням непорушностi угод, скрiплених хрестоцiлуванням. Про моральну вiдповiдальнiсть за дотримання взятих на себе зобов’язань йдеться також i в Повчаннi Володимира Мономаха дiтям: «А якщо ви будете хреста цiлувати братам чи iншому кому, то робiть се, лише вивiривши серце свое, що на нiм [цiлуваннi], ви можете устояти, – тодi цiлуйте. А уцiлувавши, додержуйтесь клятви, щоб переступивши ii, не погубити душi своеi»[49 - Лаврентьевская летопись // ПСРЛ.

 – Т. 1. – Стб. 245.].

Щоправда, у своiй, далеко не зразковiй полiтичнiй практицi, Володимир не завжди мiг встояти перед спокусою поламати клятву. У лютому 1095 року, будучи переяславським князем, вiн уклав мир з половецькими ханами Ітларем та Китаном. Останнiй став табором «межи двома валами з воями» поблизу Переяслава, а Ітлар з невеличким загоном увiйшов до мiста.