Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен

Незбагненнiсть Великого Степу краще за всiх визначив Мелхиседек: «Степ – це те, про що написано в Торi,[27 - Тора – П’ятикнижжя Мойсея, першi п’ять книг Старого Завiту, основа iудейського Закону. В кабалi Тора ототожнювалася з вичерпним кодом Усього Сущого.] а в Торi написано про все. «Степ i Книга не сумiснi, i народи, що народились у надрах Великого Степу, нiколи не знайдуть своеi книги, хоча шукати ii будуть довгi тисячолiття. Може, колись напишуть Книгу, в якiй лiтери кожноi митi будуть мiнятися мiсцями i створювати новi слова, щоб знову змiнитись, – тодi це буде книга Великого Степу.

Саме Степ навчив мене за оманливим спокоем речей бачити iх невловимо-мiнливу сутнiсть; за кiлькiстю бачити Число; за iменами Божими – неназванiсть Єдиного.

Як Всесвiт почався Словом i Числом, так Великий Степ почався Вiтром. Усе життя Степу нагадуе сон i згадку про той Перший Вiтер, про той первiсний рух вiд Єдиного. Так i буде Степ спати i згадувати до кiнця часiв, коли повстане все, i вiн повстане, i Вiтер повернеться до нього.

Не початком, а Судом Божим.

Перехiд наш через Степ був важким. Не ставало води, i вiд спеки не було спасiння. На третiй день пiсля початку переходу вiдiйшов до Господа праведник владика Марко. Вiд незнаноi хвороби недалеко вiд Саркелу вмерло четверо печенiгiв i бiлява Силеникова наложниця, iм’я якоi я забув. Перед смертю вона сказала менi, що бачить жiнку в чорному одязi, яка йде до неi на червоних хмарах. І досi я здригаюсь вiд жаху, коли згадую ii обличчя при цих словах.

На двадцятий чи двадцять перший день переходу – пам’ять зраджуе мене, бо пiд нашаруванням подiй кiлькiсть втрачае числову визначенiсть, – ми пiдiйшли до Саркелу.

Нiхто точно не знае, чому фортеця дiстала це дивне iм’я – Саркел. Людята казав менi, що це iм’я одного з архангелiв, в Ітхелi[28 - Ітхель (або Ітиль) – столиця Хазарii. Назва, можливо, походить вiд iудейського «йетхель» – священний осередок.] дехто називав Саркел Шарацером, «володарем вогню», бо тiльки в цiй фортецi можна було сховатися вiд степовоi пожежi.

Гузи нарекли Саркел Захiдним муром, а моi родовичi й булгари називають цю фортецю Бiлою Вежею.

Так, побачивши Саркел, я вперше побачив Хазарiю i вступив у ii дивний свiт, де всi речi мають явнi й прихованi назви i де влада е знанням прихованих назв.

Розташований Саркел на березi рiки Бузан,[29 - Тепер – Дон.] яка вужча вiд Днiпра та Ітелi, але втричi ширша за будь-яку рiчку в межах Імперii.[30 - Імперiя – Вiзантiя.