Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен

Найгiршi пiдозри Ерге-багатура виправдались: його улюблена дружина, окраса гарему найславетнiшого витязя Великого Степу, найперша саркельська красуня Менгi-ханум стояла посеред галявини зовсiм гола, а Ібрагiм, син Джанiбека, огорнутий демонським шаленством хтивоi пристрастi, вклякнувши перед нею на колiнах, блукав грiшними губами в потаемних розкошах тiла ii.

Нi до, нi пiсля того дня не бачив я гарнiшоi жiнки, анiж Менгi. Навiть святi слова Пiснi над пiснями не здатнi пiднестись до баченого мною у вечiр Зеркелева.

Менгi-ханум була вища вiд жiнок степових родiв, струнка й повногруда, а шкiра ii була бiлiша за мармуровi колони Палатiйського палацу.[46 - Палатiйський палац – головний палац вiзантiйських iмператорiв у Константинополi.] Істинно бачив я: «Заокруглення стегон твоiх – мов намисто, руками вправними витончене!» У дикiй красi стояла вона, вiдкинувши голову, i смiялась, а руки ii, прикрашенi браслетами, спочивали на плечах коханця…

Так побачив я з волi Єдиного минущу досконалiсть свiту сього i скажу iстинно: якщо диявол спокушав пустельникiв Єгипетських, набуваючи образу жiнки, подiбноi до Менгi-ханум, то праведнiсть цих мужiв заслуговуе на вселенське здивування.

Я ж був тодi лише юним поганином – тож не дивно, що вiд баченого бiсiвська хiть опанувала мое ество. І дивився я, ховаючись у корчах, на гру i пестощi, на проникнення i тремтiння плотi, i палав вiд бажання.

Раптом за моею спиною, у глибинах болота, пролунав страхiтливий зойк смертельно наляканоi людини. І не встигло вiдлуння того зойку заблукати помiж тополями острiвця, як могутне ревiння незнаноi iстоти донеслося звiдтiля ж.

Зойк i ревiння почули на галявинi. Ібрагiм повернувся i побачив мене. Я не став чекати – побiг. Уже добiгаючи до чагарнику, вiдчув, як щось ударило мене в спину. То була стрiла Ібрагiма – i тiльки Людятина кольчуга врятувала менi життя. Вiд удару я впав у сморiдну багнюку, але знов почулося ревiння – зовсiм близько. Звук цей пiдняв мене на ноги, i в примарному мiсячному сяйвi я побачив щось велетенське, чорне i невiдпорне, що, розтрушуючи болотяну парость, сунуло до острiвця.

Розбризкуючи воду, спотикаючись i падаючи, втiкав я вiд чудовиська. Тепер, на вiддалi багатьох рокiв вiд днiв, проведених у буртаських землях, менi здаеться, що Зеркелев не гнався саме за мною – iнакше б я вiд нього не втiк. Незграбно, навмання, дуже довго йшов я крiзь багву i не чув за собою Драконового ревiння.

Аж ось, розсунувши очерет, побачив я простору воду – Бузан.