Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен

Тисячi хворих приносили в капище срiбло i золото, дарували Арпавутовi ягниць i жiнок; ось i Ерге-багатур наказав менi передати Мукуловi i Стояру п’ять золотих вiзантiйських статерiв, на якi у Саркелi можна було б купити великий табун невтомних печенiзьких коней.

Менгi-ханум, як поважну особу, цiлителi поклали в самiй печерi, бiля шкiряноi завiси, що за нею стояв золотий бовван буртаського бога. Самого iдола могли бачити безкарно лише трое – Мукулу, Стояр i найстарша пророчиця карахельська Радагаста. Я перебував бiля лiжка Менгi невiдступно, i виконання найменших ii примх наповняло мене дивним спокоем i щастям.

Менгi дозволяла менi гладити ii блискуче чорне волосся, бiлу шкiру, але коли я, у бiсiвськiй спокусi, пробував застромити руку пiд повстину, якою вона укривалась, саркельська красуня боляче кусала мене i погрожувала заверещати…

Ерге-багатур навiдувався у капище кожнi три днi, розповiдав про марнi намагання знайти лiгво Дракона. Невдачi озлостили його, i навiть гордi мешканцi Карахелу ховались у землянки, коли славетний витязь скаженим галопом мчав до печери волхвiв.

Якось завжди мовчазний Стояр заговорив зi мною. Менгi вдавала, що спить, молодших жерцiв у печерi не було.

– Де ти, Ратиборе, навчився лiкарськоi науки? – спитав цiлитель.

– У витi Желянськiй, – вiдповiв я.

– Силеник ще живий?

– Убили рiк тому.

– Хрестопоклонники?

– Не знаю.

Стояр помовчав, а потiм сказав:

– Не навчайся книжноi мудростi у грекiв та iудеiв, бо втратиш дар Даждьбожий.

– Чому книжна мудрiсть погана? – здивувався я.

– У грекiв та iудеiв один Бог i багато книжок, а в нас багато богiв i одна Книга. Навчишся читати книжки единобожникiв, не зможеш прочитати Книгу Даждьбожу. А вона е все.

– Де ж та Книга? – спитав я. – Нiколи не чув про неi.

– Книга Даждьбожа не людьми писана. То Небо – зоряне i денне. Усi знаки на ньому – iнших не треба.

– Чому ж тодi найбiльшi держави свiту, Хазарiя та Вiзантiя, вiрять в Єдиного i мають багато книжок? А ми, онуки Даждьбожi, такi мудрi, платимо iм данину?

Стояр недобре посмiхнувся обличчям-черепом:

– Про те тобi треба було спитати у Силеника.

Його дiд Овой останнiм мав Силу Даждьбожу. Єдиний серед усiх склавинiв. Вiн втратив ласку Неба, i Даждьбог вiдвернувся вiд нас.

Цiлитель помовчав, а потiм додав:

– Не думай про цю жiнку, Ратиборе. Вона народжена не для тебе. Нiщо не мучить нас так, як нездiйсненнi бажання…

І пiшов, замiтаючи земляну пiдлогу довгим бiлим одягом.