Шлях Богомола. Імператор повені

Побачивши княжича бiля хвiртки, Цапик пересвiдчився, що нiхто не вештаеться поряд, й спритно збiг униз.

– Вона там, князенко, – шепнув вiн Томирадовi. – Перелякана. Що сталося?

– Потiм, – Чоломирiв син заскочив на схiдцi. – Все скажу потiм. Спiрка ще не повернулась?

– Вже з батьком. А що?

– Потiм, – Томирад уже вiдчиняв дверi, що вели до нижньоi клiтi вежки.

Першi хвилини зустрiчi, як годиться мiж закоханими, минули в обiймах i поцiлунках. Насилу вiдiрвавши обличчя вiд жадiбних i вправних Доброславових губ, Томирад навiть не мовив, а видихнув:

– Славко, тобi тiкати треба.

– Що сталося? – В очах дiвчини глибока синь ранньоi ночi мiшалась з хiттю i недобрими передчуттями.

– Завтра всiх вродливих дiвчат потягнуть до ордалiй.

– Навiщо? Хтось вчинив лихе?

– Нi, то iнше.

– Яке iнше?

– Боже знамення.

– ?…

– Старiйшини i могитичi кажуть, що ви такi вродливi волею Богомола. Що вiд того буде бiда. Усiм бiда. Батько наказав лаштувати ордалii. Вас проведуть через залiзо. Кого обпече – пошлють до богiв.

– Розпечене залiзо?

Томирад вiдчув, як сiпнулося гаряче тiло дiвчини.

Онуку Горана струсили дрижаки. Княжич притиснув ii до себе, вiдчув на губах шовковисте волосся.

«Добре, що не плаче», – гайнула в його головi зайва думка. Доброслава плакала рiдко, натомiсть ходила з воями на полювання й у розвiдки. Дiвчина з роду Тура мала на тiлi бойовi шрами, залишенi не лише кiгтями хижакiв. Вiдколи плем’я зустрiло жiнок-воiтельок зi знаками Богомола, старiйшини не забороняли сильним i спритним дiвчатам навчатися вiйськовоi справи.

Така полiтика була тим бiльш доречною, що програнi битви зменшили число боездатних мужiв.

Доброслава раптом випручалась з обiймiв княжича.

– Кого ще пектимуть залiзом? – спитала вона.

– Усiх вродливих дiвчат… Кажуть.

– Значить, i Спiрку, i Риску теж?

– Певно, що так. – Княжич й сам подумав про цих Славкових однолiток. Вони були неродовитi, з тяглових сiмей, але за теперiшнiх обставин про це можна забути. Спiрка i Риска навчалися вiйськового мистецтва разом з Доброславою.

Їм також не бракувало анi спритностi, анi мисливського досвiду. Однiй людинi в лiсах нiяк не вижити, а утрьох – можна спробувати.

– Ми разом пiдемо, – наче пiдхопила Томирадову думку дiвчина. – Треба iх розбудити.

– А маете куди йти?

– Куди? – Онука Горана на хвилину задумалася. – Таж бiсова намова швидко не розвiеться. Твiй батько у божих справах впертий… Треба буде принаймнi зиму десь перебути.