Шлях Богомола. Імператор повені

Ранкове сонце – а з ним i блiдiсть урочистих облич та вологi вiд переляку очi – виявили зазвичай згладженi буденними виразами, а тепер графiчно гострi та межовi риси знаменноi вроди.

Незвично короткi, вище колiн, сорочки дiвчат викликали пожвавлення серед дружинникiв. Князь суворо глянув на них, потiм – коли побожний настрiй серед воiв вiдновився – звернувся до старiйшини Дороша:

– Кого немае?

– Горановоi наймолодшоi та Стоймисловоi Жаринки, а з простих – Спiрки з Лугового кiнця та рудоi Риски.

Цi двi ходять пiд Горановою Доброславою.

– Добре шукали?

– У городищi геть все обшукали. Вже й облавникiв до лiсу вiдправили. З псами. Далеко не втечуть, княже.

– А Горан зi Стоймислом?

– Сидять у теремах. Привести?

– Нехай собi сидять, – насупився Чоломир i вказав перначем на жерцiв: – Чого вони тягнуть?

– Залiзо ще холодне, – замiсть Дороша вiдповiв воевода Шандр. – Мае зачервонiти.

Воевода хотiв ще додати, що Пекич мудруе з тiею штабою. Що предки ставили випробовуваних не на чудернацькi крицевi смуги, а на розжаренi лемешi.

Але вирiшив промовчати. Лише крекнув i плюнув у жменю.

Князь швидко глянув на Шандра, потiм перевiв погляд на Томирада. На князенковiй шиi несамовiльно напнулися жили.

«Почув про облавникiв, – зрозумiв Чоломир. – А ще, може, про дещо здогадуеться…»

Коли штаба розжарилась до червоного, Волх дав знак своiм помiчникам. Тi пiдхопили Людмилу й пiднесли догори так, щоби усiм було видно: ii босi ноги не змащенi чаклунськими мазями й не вкритi воском.

У давнi часи практикували ще й детальнi оглядини, аби запобiгти замiнi пiдсудноi особи магiчним двiйником. Але цього разу, з огляду на обставини, вирiшили обiйти сугубi завiти давнини i сорочок з дiвчат не знiмати. Їх лише пiдкоротили, щоби раптом не загорiлися, коли дiвчата крокуватимуть випробувальним залiзом.

Старший жрець уже пiднiс свiй жезл, а донька його закусила губу у передчуттi болю, коли Тiтiра зiстрибнула зi свого мiсця, пiдбiгла до розпеченоi штаби й випустила на неi ящiрку.

Очевидцi потiм до крикiв i бiйки сперечалися, звiдки саме взялася та ящiрка. Деякi з них божились, що ящiрка вилiзла з рукава Тiтiриноi сорочки, iншi присягались, що причинна народила рептилiю звiдти, звiдки в нормальних жiнок виходять дiти. Були ще й такi, яким тiеi митi привидiлися змiiнi боги, що принесли ящiрку у пащах просто з неба, але над такими смiялися.