Андрей Шептицький

Але пiсля унii та роздiлу Польщi ситуацiя змiнилася. Саме тодi ряд епископiв православноi захiдноросiйськоi Киiвськоi митрополii прийняли католицьке вiровчення i перейшли пiд руку Папи Римського. Проте вони вирiшили зберегти богослужiння вiзантiйськоi лiтургiйноi традицii… Звiсно, вiряни iхнiх епархiй невдовзi пiшли слiдом за своiми пастирями. Та бiльшiсть аристократii, зберiгаючи свое становище в суспiльствi, стали римо-католиками й проголосили себе поляками.

Незважаючи на виховання в римо-католицькiй традицii, двое синiв Софii та Яна згодом висловили бажання повернутися до вiри власних знаменитих предкiв – вiзантiйського обряду.

І вiдстояли свое право на це… Можливо, такому повороту подiй сприяло те, що садиба Шептицьких була прикрашена портретами предкiв – унiатських епископiв? Може, такий вплив на дiтей мав той старий монастир, де колись мешкали iхнi пращури й де зберiгалися святинi роду? Можливо, сама кров нагадала iм, ким вони е насправдi?

Отже, майбутнiй митрополит, одна з найнеординарнiших постатей в украiнськiй iсторii, народився в Прилбичах 29 липня 1865 року.

При хрещеннi вiн отримав iм’я Роман Олександр Марiя.

Насправдi у подружжя Шептицьких це була вже третя дитина. Старший його брат, Стефан, народився 1 жовтня 1862 року i помер ще в дворiчному вiцi, у листопадi

1864-го… Другий син, Юрiй (Єжи), народився 8 листопада 1863 року i помер 18 лютого 1880 року, ледь досягши 17 рокiв. Батьки дуже тяжко пережили цi втрати. І перша з них ледь не коштувала життя й третiй дитинi… Рiч у тiм, що Стефан помер усього за кiлька мiсяцiв до народження Романа Марii Олександра.

Його мати перебувала в такому важкому станi, що це не могло не вiдбитися на здоров’i ще не народженого маляти. Хлопчик з’явився на свiт дуже слабеньким i за життя часто й дуже небезпечно хворiв. Кiлька разiв батьки прощалися з сином, а мiсцевий священик проводив обряд над помираючим, готуючи його до зустрiчi з Богом… Але Роман, на подив рiдних, щоразу одужував.

Ще до народження Романа його мати вiдчувала, що ця ii дитина буде особливою. І, як виявилося, мала рацiю. Змалечку хлопчик вiдчував особливий потяг до церкви, до молитви, намагався дотримувати всiх вимог своеi конфесii, часто прислужував у мiсцевому храмi. Причому нiхто його спецiально не вчив, як поводитися пiд час служби. Вiн сам якимось дивом робив усе, як треба, i навiть серйознiше, нiж дорослi, розумiв значення святих речей.