Судний день

Уже сiм рокiв вiн живе в Уманi при надвiрнiй козачiй сотнi Киiвського воеводи Потоцького, дослужився до сотенного осавула, i немае для нього честi бiльшоi у свiтi, нiж нести козацьку службу.

Молодий Левченко минув синагогу й Базилiанську школу. Цього мiсця молодий осавул не любив – у школi могла вчитися шляхетська католицька молодь, а простих мiщан туди й на порiг не пускали. Левченко повернув очi до православноi церкви Святого Миколая, скинув шапку i перехрестився. От святого Миколая вiн любив ще з дитинства.

Зачiска в Івана була козацька: оселедець тягнувся до самого вуха. Сам парубок вирiс не дуже високим, проте доволi кремезним, жилавим. Мав вiн широкi плечi, грубi руки i доволi гнучкий стан, що свiдчило про те, що Левченко був не лише сильним, але й спритним у бою. До кiнця його козацький образ доповнювали чорнi, як смола, вуса.

Бiля Пiвденноi брами зiбралася вся уманська сотня. Козаки розмовляли з рiдними, заспокоювали матерiв, дiвчат, дружин, сестер, обiцяли скоро повернутися.

Трохи осторонь тримався сотник. Вiн сидiв на конi, курив люльку i дивився кудись удалечiнь. До нього пiд’iхав Левченко.

– Пане сотнику, губернатор пiдтвердив наказ.

Гонта видихнув черговий клубок диму.

– Тодi гайда! – була коротка вiдповiдь.

Іван круто повернув коня до козакiв, крикнув на всi легенi:

– Сотня!!!

Козаки нашвидкуруч поцiлували своiх рiдних, попрощалися i скочили в сiдла.

– Виступаемо!

Козаки приострожили коней i жваво виiхали з мiста.

– Пiсню! – ревнув знову молодий осавул.

Засвистали козаченьки в похiд сполуночi,

Заплакала Марусенька своi яснi очi…

Богуслав. Кiлька мiсяцiв пiзнiше

На змiну сухiй погодi прийшли дощi. Пiсля лiтньоi спеки земля вимагала осiннього дощику, аби вдосталь напитися i змити iз себе пилюку. Хмари густо закутали небо, дощ падав дрiбний i набридливий.

Ватага вершникiв iхала мiстом, кутаючись у козацькi каптани: чи дощ, чи снiг, а службу нести треба. Першим з-помiж товариства iхав Іван Левченко, пильно оглядаючись по сторонах. Вiн майже завжди був першим: товаришi сприймали його як лiдера i його слово завжди було вирiшальним. Трохи позаду трималися найближчi друзi – Грицько Гаранджа, Федiр Моторний i Петро Борщик. Першi двое були завзятими козаками – сильними, кмiтливими, смiливими в бою.