Ворошиловград

Що виходило? Виходило так, що якiсь хуi пресували тут Кочу, i якби не Травмований, то цiлком можливо, що почали б пресувати й мене, власника заправки. Оскiльки саме я вважався ii офiцiйним власником. Брат, чогось остерiгаючись, ще рокiв п'ять тому завбачливо оформив усю документацiю на мене. Стосунки у нас iз ним були довiрливими. Вiн знав, що навiть коли я захочу зробити iз його бiзнесом щось погане, то все одно не зумiю, тому просто попросив не хвилюватись i пiдписатися в належних мiсцях. Надалi вiн навчився пiдробляти мiй пiдпис, тож я навiть не знав, як там у нього справи, якi податки вiн сплачуе i якi мае прибутки.

У нього були своi проблеми, а в мене до останнього часу проблем узагалi не було. І ось раптом виявилось, що iх, проблем, у мене насправдi цiла купа. І потрiбно було якось iх вирiшувати. Можна було, щоправда, на все це забити. І теж звалити в Амстердам. Найгiрше, що брат нiчого не сказав. І як тепер бути, я навiть не здогадувався. Ще кiлька днiв тому я вважався вiльним i незалежним експертом, котрий боровся незрозумiло з ким за демократiю, а тепер ось на менi висiла нерухомiсть, з якою потрiбно було щось робити, оскiльки брата поруч не було i пiдробляти за мене пiдпис не було кому.

Так чи iнакше, потрiбно було йти до цiеi iхньоi Ольги й хоча б щось дiзнатись. Додому я сьогоднi не потрапляв нiяк. Краще зателефонувати Льолiку й попередити. Я зайшов до будки. На стiнi висiв телефонний апарат. Пiдiйняв слухавку.

– Не працюе, – Коча стояв на порозi й дивився на слухавку в моiй руцi.

– Я ж говорив тобi.

– А мобiла в тебе е?

– Є. Але теж не працюе, – вiдповiв Коча.

– А в Травмованого?

– В Травмованого е. Але вiн не дасть.

– Хуй там не дасть, – не повiрив я i, вiдiпхнувши Кочу, пiшов у гараж.

Травмований устиг перевдягнутись у синю спецiвку й натягнути на голову чорну беретку. Перед ним похитувалось, пiдвiшене на корбi, якесь залiзо, яке Травмований обмацував, як рiзник коров'ячу тушу.

– Шур, – сказав я, – дай мобiлу. Я тут у вас до завтра лишаюсь, треба своiх попередити.

– Лишаешся? – подивився на мене Травмований. – Давай. Тiльки у мене грошей на рахунку немае, так що болт.

– А звiдки можна зателефонувати?

– Сходи на телевежу, тут недалеко. І не заважайте менi, блядь! – крикнув вiн услiд.

* * *

Я обiйшов будку, оминув вагончик i стежкою пiшов уперед. Спустився в балку, вилiз на гору i, продершись крiзь малиновi хащi, вийшов на асфальтову дорогу, що вела вiд траси.