Ворошиловград

Як вiн себе почувае?

– Крiпиться, – вiдповiв я. – Дай яких-небудь вiтамiнiв.

* * *

Офiс знаходився поруч, у тихому затiненому провулку. Коло дверей росла розлога шовковиця, бiля неi стояв побитий скутер. Ранiше, за мого дитинства, тут був книжковий магазин. Дверi, важкi, оббитi залiзом i пофарбованi в помаранчеве, лишились iз тих часiв. Я вiдчинив iх i зайшов.

Ольга сидiла коло вiкна на паперах, складених купою. Була десь одного вiку з моiм братом, але виглядала доволi добре, мала кучеряве руде волосся й крейдяну, мовби пiдсвiчену зсередини лампами денного свiтла, шкiру.

Майже не користувалась косметикою, можливо, це й робило ii молодшою. Одягнена була в довгу ткану сукню, на ногах мала фiрмовi бiлi кросiвки. Сидiла на документах i палила.

– Привiт, – привiтався я.

– Добрий день, – вона розiгнала рукою дим i оглянула мене з голови до нiг. – Ти Герман?

– Ти мене знаеш?

– Менi Шура сказав, що ти зайдеш.

– Травмований?

– Так. Сiдай, – вона встала з паперiв, показуючи на стiлець коло столу.

Папери тут-таки завалились. Я було нахилився, аби зiбрати, але Ольга зупинила:

– Кинь, – сказала, – хай лежать. Їх давно викинути треба.

Вона сiла в свое старе крiсло, обтягнуте дерматином, i витягла ноги на стiл, як копи в кiнофiльмах, придавивши кросiвками якiсь звiти й формуляри. Сукня на мить задерлась. У неi були красивi ноги – довгi худi литки й високi стегна.

– Куди ти дивишся? – запитала вона.

– На формуляри, – вiдповiв я i сiв напроти. – Оль, я хотiв поговорити. У тебе е кiлька хвилин?

– Є година, – вiдповiла вона. – Хочеш поговорити про свого брата?

– Точно.

– Ясно. Знаеш що? – вона рiзко прибрала ноги, литки знову промайнули перед моiми очима. – Пiшли в парк. Тут немае чим дихати. Ти машиною?

– Попуткою, – вiдповiв я.

– Не страшно. У мене скутер.

Ми вийшли, вона зачинила за собою дверi на навiсний замок, сiла на скутер, той iз третьоi спроби завiвся.

Кивнула менi, я сiв, легко взявши ii за плечi.

– Германе, – повернулась вона, перекрикуючи скутер, – ти коли-небудь iздив на скутерi?

– iздив, – крикнув я у вiдповiдь.

– Знаеш, як руки тримати треба?

Я знiчено прибрав руки iй iз плечей i поклав на талiю, вiдчуваючи пiд сукнею ii бiлизну.

– Не захоплюйся, – порадила вона, i ми поiхали.

Парк був напроти, потрiбно було всього лише перейти дорогу.