Ворошиловград

Але Ольга промчала вулицею, виiхала на хiдник i пiрнула мiж густих кущiв, якими було обсаджено територiю парку. Тут була стежка. Ольга вмiло прослизнула мiж деревами, i незабаром ми вискочили на асфальтову дорiжку. Алеi були сонячнi й порожнi, за деревами виднiлись атракцiони, гойдалки, крiзь якi пробивались молодi дерева, дитячий майданчик, з пiсочниць якого рвалась угору трава, будки, в яких ранiше продавались квитки i в яких тепер тепло туркотiли соннi голуби й ховались вуличнi пси. Ольга об'iхала фонтан, звернула в бiчну алею, проскочила повз двох дiвчаток, котрi вигулювали такс, i зупинилась коло старого бару, що стояв над рiчкою.

Бар був давнiй, наприкiнцi вiсiмдесятих, пам'ятаю, в однiй iз його кiмнат вiдкрили студiю звукозапису, переганяли вiнiл на бобiни та касети. Я тут, ще коли був пiонером, записував хевi-метал. Бар, як виявилось, i досi працював. Ми зайшли всередину. Було це доволi просторе примiщення, наскрiзь пропахле нiкотином. Стiни були обшитi деревом, вiкна завiшанi важкими шторами, в багатьох мiсцях пробитими недопалками та обмащеними губною помадою. За барною стiйкою стояв якийсь чувак рокiв шiстдесяти, циганськоi зовнiшностi, я маю на увазi – в бiлiй сорочцi та iз золотими зубами. Ольга привiталась iз ним, той кивнув у вiдповiдь.

– Не знав, що цей бар iще працюе, – сказав я.

– Я сама тут сто рокiв не була, – пояснила Ольга. – Не хотiла говорити з тобою в офiсi. Тут спокiйнiше.

Пiдiйшов циган.

– У вас е джин-тонiк? – запитала Ольга.

– Немае, – впевнено вiдповiв той.

– Ну а що у вас е? – розгубилась вона. – Германе, що ти будеш? – звернулась до мене. – Джин-тонiка в них немае.

– А портвейн у вас е? – запитав я цигана.

– Бiлий, – сказав циган.

– Давай, – погодився я. – Оль?

– Ну добре, – погодилась вона, – будемо пити портвейн.

– Давно бачився з братом?

– Пiвроку тому. Знаеш, де вiн?

– Нi, не знаю. А ти?

– І я не знаю. У вас iз ним були якiсь стосунки?

– Так. Я його бухгалтер, – сказала Ольга, дiстала сигарету i запалила.

 – Можна назвати це стосунками.

– Не ображайся.

– Та нiчого.

Прийшов циган iз портвейном. Портвейн розлито було в склянки, в яких на залiзницi приносять чай. Лише пiдстаканникiв не було.

– І що збираешся робити далi? – запитала Ольга, зробивши обережний ковток.

– Не знаю, – вiдповiв я. – Я всього на пару днiв приiхав.

– Ясно. Чим займаешся?

– Та так, нiчим. Тримай, – дiстав iз джинсiв вiзитку, простягнув iй.